композитором, письменником іноді набагато глибше й тонше ніж у фахового дослідника історії. Цей факт пояснюється інтуїтивним проникненням, відчуттям того духовного простору, який іменується історичним контекстом епохи, що відображується.
Через емоційно-психологічне відчуття та естетичне осмислення минулого та сьогодення відбувається формування історичної свідомості кожної конкретної доби, соціуму, особистості на побутовому, художньому та науковому рівнях.
Стадіально побутовий рівень, очевидно, передує художньому, а останній – науковому. Однак, у сталих формах історичної свідомості усі три рівні тісно перетинаються, доповнюючи один одного. Науковий рівень історичної свідомості – це і є історичне пізнання, або науковий метод. Історичне пізнання має рефлексивну природу, тобто може подивитися на себе “ззовні”, ідентифікувати, оцінити само себе. Виникнення наукових форм історичної свідомості має своїм призначенням удосконалення картини світу, що панує, або, за потреби, заміну однієї картини світу іншою. У структурах історичної свідомості історичне пізнання виконує конструктивну, критичну функцію, виступає як інструмент його формування та подальшого удосконалення.
З свого боку, історична свідомість виконує парадигмальну функцію щодо історичного пізнання, історичної науки. Вона (історична свідомість) зумовлює стиль мислення, який у свою чергу визначає тип історіописання, що домінує: прагматичне повіствування часів Античності, літописи, хроніки доби Середньовіччя, барокова повість, повна (критична) наукова історія. Зміна картини світу призводить до заміни стилю історичного мислення: міфологічний, провіденціалістський, раціонально-прагматичний, романтичний, позитивістський, теоретико-методологічний (епістемологічний), наратологічний.
Інтелектуальна історія в Україні переживає стадію самоідентифікації, самоусвідомлення. Історія ідей в українському духовному просторі має давню традицію: від старокиївських книжників, церковних полемістів та літераторів XVI-XVII ст. до модерних професорів й вчених мужів Київського бароко, Г. Сковороди, П. Юркевича, М. Лоського, Д. Чижевського, М. Грушевського, І.Лисяка-Рудницького. Історія ідей в Україні має здебільшого естетичний вимір, емоційно-психологічну спрямованість. У структурах української історичної науки присутня бібліографічно-джерелознавча акцентуація. Українські історики налаштовані на пошуки та опис нових масивів джерел. Більшості