українських істориків бракує практик концептуалізації, теоретизування, історичного філософствування. Типовий український історик естетизується в архівних дослідженнях та джерелознавчих практиках. З іншого боку, нахил до охудожнення, літературизації, психологізації історичного повіствування органічно поглиблює відкритість української історичної науки до постмодерних наратологічних стратегій і технік дослідження. Український інтелектуалізм – надто специфічний, має чутливо-емоційну природу, йому бракує жорсткої раціональності, платоновсько-аристотелевського спекулятивного стилю мислення.
Український духовний простір характеризує два явища. Поперше, лінгвоцентризм, домінанта мовних структур, мовної свідомості, що постає своєрідним відповідником філософії. По-друге, бікультурність духовного простору українців, що сягає своїм корінням до ідейно-культурної дихотомії візантінізм – латинство. Бікультурність водночас поєднує й роз’єднує український Схід і Захід, з їх культурними світами, релігійними, мовними, політичними преференціями. Бікультурність означає співіснування російсько-слов’янсько-православних та польсько-латино-католицьких цінностей, освітніх стандартів, численних політичних, національних, культурних лояльностей.
Охудожнення духовного світу українців, літературизація мислення створюють ґрунт для сприйняття постмодерністських викликів, текстуальних наратологічних практик, які органічно поєднуються з позитивістськими епістемологічними стратегіями, що має створити умови для інтелектуального прориву української культури та науки.