Ейдос.
1’2005.
Костянтин Колесников
Дніпропетровськ
№1
В українській науково-історичній літературі вже давно і активно циркулює термін “інтелектуальна історія”. І хоча окремого фундаментального дослідження щодо його наповнення, сенсу та меж застосування поки що не з’явилося, сам термін завоював певну популярність. Користуючись ним, вітчизняні науковці посилаються на сучасну західну історіографію чи її російські інтерпретації. Однак, ще в середині 1980-х рр. український діаспорний історик Омелян Пріцак подав власне тлумачення даного терміну.
У статті “Місце В.Липинського в українській інтелектуальній історії” він зображує органічний розвиток української думки, що розгортається на межі декількох дисциплінарних галузей. Для його означення дослідник і застосовує поняття інтелектуальна історія – “дослідження кодифікованої і систематизованої світської думки, що виявлена в соціетальному контексті у теоріях філософсько-етичних, економічних, політичних і соціологічних, а також у теоріях, які стосуються літератури й мистецтва” [Pritsak O. V.Lypyns’kyj’s Place in Ukrainian Intellectual History // Harvard Ukrainian Studies. – Vol. IX (№ 3-4), 1985. – Р. 245]. Тут не містилося нічого спільного з тодішніми гуманітарними інновація – так званою новою інтелектуальною історією або лінгвістичним переворотом, які згодом будуть підведені під загальник постмодернізму. В своїй дефініції О. Пріцак виходив з традиційного розподілу історії на економічну, соціально-політичну й інтелектуальну, тобто історію ідей. Він базувався на модерністській, а не постмодерністській парадигмі. І тому не дивно, що швидко відійшов від цього терміну, почавши говорити про “історіософію”.