сцієнтичного і аксіологічного пластів, надавала можливості відшукати органічний зв’язок соціально-політичної дії з історичними теоріями. Цей зв’язок тягнувся ще з епохи Ренесансу і Просвітництва. Він ґрунтувався на вірі в раціональні закони історії та бажанні створити наукову систему для передбачення майбутнього і керування історією [Ракитов А.И. Историческое познание: Системно-гносеологический подход. – М., 1982. – С.146-147]. В сучасній літературі така методологічна парадигма отримала назву “проекту Модерну” (термін Юргена Хабермаса) [Lyotard J.-F. The Postmodern Condition: A Report on Knowledge. – Minneapolis Press, 1991. – Р.XXIII]. У позбавленій власної державності Україні, що переживала в ХІХ-XX ст. процес національного становлення, зв’язок історії і політики був значно міцнішим, ніж у сформованих націях-державах Європи.
Між двома світовими війнами розпочинається занепад філософських засад “політичної онтології проекту Модерну”, який згодом переростає в крах “ідеології та теорії раціонально-свідомої (науково-планованої) організації суспільно-політичного буття людини” [Політологія посткомунізму. Політичний аналіз посткомуністичних суспільств / В.Полохало (керівник автор. колективу). – К., 1995. – С.17-18]. Першими десятиліттями XX ст. закінчується і доба історіософського синкретизму, що співпадає в Україні зі сталінською “реформацією” історичної науки, а в діаспорі зі спеціалізацією історичної науки і практики, коли мислителі і політики універсали уходять у минуле, а приходять вузькі фахівці-прагматики [Колесников К.М. Українська історіософія: генеза, сутність, призначення // Філософія, культура, життя. Міжвуз. зб. наук. пр. – Вип.14. – Д., 2002. – С.86-87]. Поширення міждисциплінарної практики в гуманітарному дискурсі середини XX ст. і розмивання меж професійної історіографії суттєво полегшили завдання реформаторів історичної науки. Назва “інтелектуальна історія” спочатку визначалася іменем предметного поля, обраного істориками для вивчення. В подальшому (з 1970-х рр.) вона стала означати загальний підхід до минулого як до історії осягнення, розуміння минулого. Звідси і переважаюча увага до історичного наративу, – до мови, структури тексту, що створюється дослідником у процесі прочитання історичних свідоцтв. Змінюється уявлення про історичну реальність і, відповідно, про об’єкт історичного пізнання, які виступають у новому тлумаченні не як щось зовнішнє суб’єкту пізнання, а як те, що конструюється мовною і дискурсивною практикою. Підкреслюється креативний, штучний характер історичної розповіді, що вишикує нерівномірно збережені, уривчасті і подекуди довільно відібрані свідоцтва джерел у