У цілому і державники, і народники належали до єдиного річища могутньої модерної традиції, носії якої з тих, чи тих причин були повністю впевнені в своїй об’єктивності (чи, точніше, справедливості і виправданості своїх творів). Ця впевненість живилася або через пошук і вираження інтересів народу – єдиного героя і творця історії, або через інтуїтивне знайдення усіляких “провідних ідей” чи “мірил вартості” історії, що дозволяло б подивитися на історію фактично з позаісторичної точки зору, а тому зобразити її “об’єктивно” та запропонувати ефективні рецепти кваліфікованого політичного втручання, корегування і виправлення цієї історії.
За ментальним настроєм, духовною спрямованістю не тільки до народницької, а й до багатьох творів державницької історіографії можна прикласти метафору “безголова історія”. Її вперше застосувала Л. Орр в роботі “Безголова історія. Французька історіографія революції в дев’ятнадцятому столітті” [Orr L. Headless History. Nineteenth Century French Historiography of the Revolution. – Ithaca, 1990]. Аналізуючи тексти Жюля Мішле, Луї Блана та інших творців французької романтичної історіографії, вона назвала їх “істориками, які сформували “безголову історію”, що писалась від імені “народу” і тому претендувала на об’єктивну істинність, відповідність історичній реальності” [Зверева Г.И. Реальность и исторический нарратив: проблемы саморефлексии новой интеллектуальной истории // Одиссей. Человек в истории. 1996. – М., 1996. – C.22]. Прагнення відповідати “реальній” історії і, мало того, наставляти сучасників принципово відрізняє модерну традицію від постмодерністської. Вперше таке прагнення було теоретично сформульовано Леопольдом фон Ранке в знаменитому гаслі писати історію “так, як це відбувалося насправді”. Це було аргументованою заявкою на науковість історії, що відтепер виступала і проти моралізму просвітників, які прагнули вершити суд над історією, і проти романтиків, які намагалися прикрасити істину, замінити “обґрунтоване дослідження будь-якої деталі” різноманітними “розумовими побудовами” [Историография истории нового времени стран Европы и Америки / Под ред. И.П.Дементьева. – М., 1990. – С.140-142]. Втім, одночасно ця теза була претензією на владу історика – носія сили знання – над суспільною свідомістю і політичною дією.
Українська історіографія кінця XX – початку XXI ст. в багатьох конкретних дослідженнях далеко відійшла від даної позиції. Втім, авторитарний пласт історіографії, представлений, зокрема, офіційними виданнями різноманітних підручників, залишається досі в її полоні. Теперішні професійні історики переважно оминають проблему історичного синтезу, звертаючись до спроб узагальнення вітчизняної