крім наново створюваного міфу української державності ще й старою міфологічною спадщиною імперських історіографій. Ця конкуренція, підміняючи продуктивну наукову роботу конкурсним змаганням легенд, доводить історичні тексти іноді до комізму: прикладу з визначенням Київської Русі як української імперії вважаємо тут уже забагато [Див. розділ 4 “Розквіт Руської імперії” у: Смолій В.А., Степанков В.С. Історія України: Давні часи та середньовіччя: Проб. підруч. для 7 кл. – К., 2001. – 270 с.]. Однак, на рівні загальної, не спеціальної історичної освіти, ми впевнені, побутування як історичної міфології, так і “національно-державної парадигми” є конче потрібним. Не зовсім праві такі фахівці, що твердять нібито викладання історії, зародившись у ХІХ ст. з метою патріотичного служіння “навмисно готувало школярів до майбутньої долі вбивць і жертв у міждержавних війнах” [Дейвіс Н. Європа. Історія / Пер. з англ. – К., 2001. – С.51]. Інша мова, що такий виховальний і легендарний рівень історії не може не спиратися на міцні підвалини історичної науки, повністю звільненої від модерної міфотворчості.
