але загалом цей його основний цикл, на наш погляд, увійде в історію нашої літератури на тих-же правах, що й такі його речі, як „Лист“ і „Парк“.
Бо й справді: хіба Верхарнівські патріотичні „Захисники Льєжу' не справжня лірика? Хіба Пушкінська „Полтава“ загубила щось від того, що в ній дано картину патріотичного Полтавського бою? Хіба, нарешті, німецький експресіонізм не був ознакою часу?
Словом, перше питання ми розвязуємо в такий спосіб: Вас. Еллан ніколи не був ані чистим раціоналістом, якому далекі були глибокі душевні переживання, він також не був поетом і двох-трьох віршів. Це був „нескінчений малюнок“, що „горить червоним одсвітом пожеж“. Так він сам себе схарактеризував. Так і ми його відчуваємо.
На цьому, власне, і треба було-б поставити крапку й передати Елланів доробок до рук нашої авторитетної критики, коли-б автор „ударів молота і серця“ не зробив того мужнього внутрішнього руху, що привів його до стану запеклої війни з поезією.
Отже нам залишається зупинитись ще на одному моменті.
