як „Повстання“, „Зорі“ й т. инш., він без сумніву кваліфікував, як поезії „ніжного інтимного ліризму“ й в усякому разі не відносив їх до псевдореволюційної тарабарщини.
Але може він хоч тут помилявся?
Вас. Еллан не утворив своєї формальної школи, він не мав того таланту, який мають такі, припустім, наші сучасники, як Тичина й Рильський. З формального боку він був типовим еклектиком і використовував досягнення всіх шкіл і напрямків. Але натомість його обдаровано було особливим хистом: він був ліриком своєї епохи. Що це значить? Це значить, що він мав талант відчувати запах свого часу, виливати його в певні поетичні образи й тим передавати иншим. З цим завданням, на жаль, не можуть справитись не тільки „чисті раціоналісти“, але й деякі зразкові емоціоналісти.
Але де-ж ми відчуваємо цей запах? З якого циклу він б'є найбуйнішим фонтаном?
Саме — з революційно-бойового. Саме цей цикл, на наш погляд, і являється найсильнішим, саме йому (знову-таки на наш погляд) й буде одведено почесне місце в нашій літературі. Цим ми не думаємо обвинувачувати авторитетну критику
