дух заповідав горячий літний день. Зірки почали одна по другій пригасати а з ними щезали і всі марева, з лучами місяця зникали і її невидимі приятельки. В світлі молодого дня видавалася кімната ще лиш білою від своїх білих стін і бальків і майже порожною, хоч в ній стояли меблі з почорнілої дубини. З поза відхиленої заслони ліжка видно було розкинену постіль.
— Ще хвильку, ще одну хвильку!
Ангелика піднялася і почала наставати на Фелисіяна, щоби він вже ішов. Від коли стало свитати, почало її в голові ходити як в млині; коли споглянула на постіль, робилось її ще маркотнійше. Її здавалося, що з правого боку почула якийсь легонький шелест і волосся почало на ній літати, хоч до кімнати не завіяло ні найслабшим вітерцем. А може то Агнія пращалася послідна з нею, уходячи перед світлом сонця?
— Ні таки вже ідіть, я вас прошу… Вже розвиднюється, а я боюся.
Фелисіян послухав її і пійшов. Він ані не сподівався, що вона його любить. Коло вікна ще раз оглянувся до неї і довго, довго споглядав на ню, як коли-б хотів в ню впитися своїми очима. Повні щастя споглядали вони глубоко собі в душу і окружені світлом свитаючого дня стояли усміхнені проти себе.
Він відозвався ще раз:
— Я вас люблю!
А вона відповіла:
— Я вас люблю!
Стало тихо. Він зліз чим скорше тихенько по бальках на долину, а вона сперлася на бальконі і дивилася за ним. Вхопила відтак китицю фіялок і вдихала з неї запах, щоби ним успокоїтися. А коли він ішов вже Маріїнським полем і ще раз підняв голову до неї, побачив, як вона цілувала його цвіти.
Ледви що Фелисіян зайшов за верби, як Ангелика стала знов неспокійна, бо почула, що на долині отвираються двері. Била четверта година а дома вставали звичайно дві години пізнійше. Вона ще більше налякалася, коли побачила, що то Губертина, бо звичайно вставав Губерт ранше. Вона виділа, як Губертина стала ходити по вузеньких стежках в городі, опустивши вяло руки в долину; її лице видавалося