убрана. Вона виглядала зовсім як його покійниця, що також була так ніжна, як який цвіточок, а її тихі сльози були так само ясні, мов легенький усміх як у тамтої. Аж голова від неї заверталася і він почув, як її горячий віддих повіяв на його лице; йому прийшли на гадку давні часи, що заставляли його тепер по ночах молитися в сльозах і не давали спокою навіть в торжественній тишині єпископської палати, і аж мороз пійшов по його тілі. Ще сеї ночі боровся він сам з собою аж до третої години по півночі, а тепер ся любовна пригода розбудила в нім знов давну пристрасть і розірвала на ново невилічиму рану. Але він стояв як коли-б без чувства і не дав нічого по собі пізнати, ані сліду не було на нім, як він у своїм нутрі боровся з собою, щоби втихомирити своє серце. Хоч аж кров капала йому з серця, ніхто того не бачив: він лиш поблід ще більше і ще більше затиснув губи.
Ангелика не знала, що собі робити; коли виділа, що він так уперто мовчить. Стала отже ще більше благати.
— В ваших руках, Преосвящений отче, моя судьба, змилуйтеся надімною, рішайте самі!
Він все ще мовчав а її стало вже лячно, бо здавалось її, що перед нею стоїть якась страшна сила. Ще більше злякалася, коли по боках пустої церкви стало вже темно, бо вже і на дворі змеркало, а вона все ще мусіла чекати, що з нею станеться. В каплиці не можна було вже і нагробників розпізнати, лиш на него ще падало трохи світла а його фіолетова риза стала вже чорною. Його очі засвітилися і спочили на ній. Невже-ж то від гніву вони так засвітилися?
— Коли-б я, Ваше Преосвященство, не була сюди прийшла, то я мала-б на ціле життя на совісти, що моя несміливість сталася причиною нашого нещастя… Скажіть самі, молю вас і благаю, що я добре зробила, коли прийшла просити вашого призволення!
Що тут говорити з сею дитиною? Він же сказав вже синови, для чого не хоче на то пристати а то вже досить. Він не говорив, бо був тої гадки, що і не має що сказати. Вона догадувалася того, бо хотіла аж піднестися і поцілувати його в руку. Але він взяв скоро руки назад себе, а вона перестрашилась, коли побачила, що на його бліде лице виступила кров і він став як грань червоний.
— Отче владико!… отче владико!…
