Там на долині в робітні стали вони пояснювати собі справу. Губертина здіймала як раз капелюх з голови. Він її зараз розповів, що підіймив дівчину з землі і що вона лежить тепер на своїй постелі, як коли-б мала вже вмирати.
— Не сказала нам правди. Вона все лиш про него думає і готова через него померти… Коби ти знала, як то мене вразило і як мені стало совісно від того часу, коли я все зрозумів і коли виніс її майже неживу на гору! То таки ми тому винуваті, бо ми їх не поправді розлучили… І ти спокійно дивилася на то, як вона пропадає, і не сказала її нічого, щоби її ще уратувати?
Губертина мовчала як Ангелика і лиш зблідла і повна жури споглядала розумним оком на него, а Губерт, чоловік пристрасний, котрому та любовна мука таки зовсім була завернула голову, не міг успокоїтися лиш все говорив та розкладав руками.
— Добре, я поговорю з нею та скажу її, що Фелисіян її любить, і що то ми лиш не сказали її правди та не позволяли йому заходити… Кожда її сльоза палить тепер вогнем моє серце. Мені здається, як коли-б я кого убив. Я рад би зробити її щасливою, в який би то не було спосіб…
Він підійшов до жінки, його обурене чувство ніжности відзивалось в нім голосно, а ще більше змішало його, що жінка засумувалася та заєдно мовчить.
— Коли вони любляться, то вже їх річ, як мають робити. Хіба-ж є щось більшого на світі як любити і бути любленим? Так то вже на світі, що щастя хоче само собою рядити, все одно, яким способом…
Наконець відозвалася і Губертина, своїм способом — поволи; вона стояла неподвижно коло него.
— Правда, аби він її нам забрав, проти нашої волі і проти волі його батька?… Ти так їм радиш і думаєш, що вони будуть щасливі, що сама любов їм вистане…
А відтак не перестаючи говорила дальше жалісним голосом:
— Коли я вчера вертала та ішла попід кладовище, відозвалася в мені якась надія і я зайшла туди… Я ще раз приклякла на тім місці, де вже наші коліна землю утоптали, і молилася там довго…
Губерт зблід і якось успокоївся. Йому прийшла на гадку та могила завзятої матері. Давнійше ходили вони туди,
