Сторінка:Еміль Золя. Мрія (1932).djvu/168

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

родний гріх не так вже сильне, тому то я і тим лекше сама себе побідила. Відбулася послідна боротьба, вже її не буде більше, я сама себе побідила… Ах, мій голубчику, я вас так дуже, дуже люблю! Не руйнуйте нашого щастя. Мусимо піддатися, щоб бути щасливими.

Коли він ще один крок поступився близше, то вона стояла вже при вікні, що виходило на балькон.

— Чейже не схочете, щоби я туди кинулася… Послухайте, зрозумійте, що довкола мене діється. Вже від давна говорять ті річи до мене, я чую їх голос, а ще ніколи так голосно до мене не промовляли… Тихо! Ціле Маріїнське поле каже мені не запропащати свого і вашого життя і піддаватися вам проти волі вашого батька. Той співаючий там голос, то шепіт Шевроти, він такий чистий і веселий, так веселий і чистий, що здається мені, що він своєю кришталевою чистотою увійшов в цілу мою душу. Той легенький глухий шепіт, як коли-б там десь стояла ціла товпа людей, виходить з землі там в долині, то відзивається травичка і дерева, то ціле мирне життя сеї святої закутини хоче успокоїти мою душу. А з далека несуться голоси від дерев з єпископського города, від всіх тих галузок, з котрих кожда тішиться моєю побідою… Слухайте того могучого приказуючого голосу! То промовляє так моя стара подруга, катедральна церква, котра мене виховала і стерегла мене що ночі. Кождий її камінь, кождий її стовпчик в вікні, кожда вежочка над філяром, кождий каблук апсиди шепче до мене слова, котрі лиш я розумію. Вони розказують, що надія з смертю не гине. Коли покоришся, то любов останеться і побідить… Чуєте?! Навіть з воздуха несеться голос; там уносяться мої невидимі посестри, святі дівиці. Чуєте?! Чуєте?!

Вона усміхаючись підняла руку, як колиб ще ліпше хотіла їх послухати. Ціла її душа розпливалася в легкім подуві вітру. То надходили святі з побожних оповідань, котрих вже з малку представляла собі її фантазія. Таємничо піднималися вони з старої книги, шо лежала на столі, і виходили з її образків. Насамперед поступала Агнія, покрита ціла своїм волоссям, а на пальці мала обручку Павлина. За нею ішли другі: Варвара з своєю вежею, Ґеновефа з ягнятком, Кикилія з своєю арфою, Агафія з видертими грудьми, Єлисавета, що просила милостині на вулиці і Катерина, що