— Того вже за богато — промовила вона крізь сльози… Змилуйтеся, ідіть собі, не мучте мене!… Чого ви прийшли сюди? Я вже була всего відреклася, я вже була на то приготована, що ви мене не любите. А то ви все таки мене любите і мої муки починаються на ново!… І як же мені тут жити?
Фелисіян думав, що в сій хвилі підхопив її слабу сторону і длятого ще раз сказав:
— А коли батько велить, щоби я з нею женився…
Вона боролася відважно сама з собою і змогла ще раз устоятись, хоч вже серце її мякло. Поступилася до стола, мов би хотіла зробити йому дорогу, і відозвалася:
— То женіться з нею, а слухати треба!
Він став коло вікна і готов вже був іти, коли вона йому приказувала.
— Але ви готові вмерти, — сказав він.
Вона успокоїлася і ніби усміхнувшись, відповіла ледви чутним голосом:
— Я і так вже одною ногою на тамтім світі.
Ще хвилю дивився він на ню, як вона так бліда і вимарніла стояла перед ним, легенька як то перце, що леда вітрець її би здмухнув. Нараз надумався, скочив і пропав серед темної ночі.
Вона сперлася на крісло. Побачивши, що його нема, заложила руки і вдивилася в темноту на дворі. Зітхнула важко а смертельний піт виступив на її лице. Боже мій! Все пропало, вже більше його не побачить! Її недуга знов в ній відізвалася, під нею стали вянути ноги. Лиш з тяжкою бідою і на силу заволіклася до постелі і повалилася на ню мов нежива. Але все таки вона побідила. На другий день рано застали її вже вмираючу. На досвітках, коли вже в кімнаті стало ясно, лямпа сама від себе згасла.
Ангелика вже вмирала. Доходила десята година перед полуднем, зима кінчилася а день був ясний і веселий; небо було сине а цілий світ купався в ясних проміннях сонця. Ангелика на своїй королевській, широчезній постелі з споловілими заслонами ледви ще трохи дихала; від вечера лежала без памяти. Лежала горілиць а її тоненькі висохлі руки,
