— Говоріть за мною „Вірую”:
— „Вірую в єдиного Господа…”
— „Амінь”, — докінчив отець Корнил.
За дверми все ще було чути, як Фелисіян плакав, бо його надія таки вже зовсім щезала. Губерт і Губертина все ще молилися, похиливши голови в страху Господнім, а їм здавалося, що чують, як спускаються на землю всі невидимі сили.
Відтак відмовили з книги літанію, молитву до всіх святих а напослідок ще і Кіріє Єлейсон і завізвали небеса на поміч для чоловіка, сего безсильного і нужденного сотворіння на світі.
Нараз урвалися голоси і в кімнаті настала глубока тишина. Преосвящений обмив собі пальці водою, котру налив йому з коновочки отець Корнил. Тепер взяв він посудину з святим єлеєм, отворив вічко і станув коло постелі. Надходила торжественна хвиля єлеопомазання, котре змазує непрощені ще смертельні гріхи, що остались на душі по святім причастю, як ось гріхи, про котрі забулося, гріхи, котрих допустилося без свідомости, гріхи слабости людської, котра не допускає укріпитися в ласці Божій. Але звідки мали тут набратися гріхи? Вони приходили хіба з надвору на проміннях сонця з тими літаючими зеренцями пороху, що несли зародки життя на біле і холодне ложе смерти дівиці.
Преосвящений постояв хвильку а вдивившись відтак в Ангелику переконався, що вона ще слабо дихає. В нім все ще ані трошки не відзивалося людське чувство, хоч йому здавалося, що тут перед ним лежить якесь надприродне сотворіння, гарне як ангел. Його великий палець не задрожав, коли він вмочив його в святий єлей, не задрожав, коли ним помазував пять частей тіла, в котрих містяться пять змислів ніби ті віконця, котрими злий дух добирається до самої душі.
Він намастив насамперед очі на повіках, вперед праве, а відтак ліве; дотикаючись їх легенько великим пальцем зробив на них знак святого хреста.
— „Сим святим помазанням і своїм превеликим милосердям хай простить тобі Господь всі гріхи зору”.
І були її відпущені гріхи як: несоромний погляд, нечесна цікавість, марність світової забави, злі книжки, пролиті
