набирала, а до того ще і весна була сего року ранна і з кождим днем заходив до кімнати через вікно чим раз теплійший воздух. Зловіщі мрії нападали її лиш тоді, коли була сама в хаті і коли її ніхто не видів.
В ночі розвеселяли її якісь надземні голоси, але і зараз кликав її якийсь голос з землі; її ставало чим раз яснійше, бо виділа, що то якесь чудо, коли її мрії так сповняються. Властиво — думала вона собі — вона вже умерла, а коли ще жиє, то лиш з ласки невидимого. Серед таких гадок проживала вона години самоти в безконечній розкоші, навіть ані трошки не ставало її жаль, коли подумала, що буде мусіла колись покинути всі земські розкоші; та і не диво, вона була сильно переконана, що буде мусіла випити чашу щастя аж до самого дна. Навіть і її недуга буде мусіла зачекати.
Але її безсильність таки нераз застрашувала її, бо були часом хвилі, коли вона не могла рушити ні ногами, ні руками; ледви ще чула на собі тіло і таки ціла розпливалася в якійсь небесній роскоші. Треба аж було, щоби щось сталося, щоби приміром, вона почула, що Губерти отвирають двері, або щоби побачила, що іде Фелисіян, аби знов сіла просто та удавала, що здорова. Тоді сміялася весело та говорила про те, як то вона буде жити, коли віддасться.
Під кінець березня була Ангелика ще веселійша, хоч аж два рази була зімліла, коли була сама в своїй кімнаті. Одного дня рано, коли Губерт ніс її молоко, вона таки випала була з постелі; але щоби він нічого не догадався, удала вона, що сама злізла на землю, щоби ніби то пошукати голки. На другий день була знов спокійна і все лиш говорила про те, що хоче, щоби весілля відбулося як найскорше, не пізнійше, як в половині квітня. Її відраджували те і казали, що вона все ще нездужає, та питали, чому не хоче підіждати. Але вона все стояла при своїм і хотіла, щоби її таки зараз повінчали, коли то лиш можна. Губертині стало то якось дивно, вона почала пильно придивлятися доньці і таки дуже налякалася, коли побачила, що її віддих якийсь такий студенний.
Але недужа знов стала спокійна; знала вона дуже добре, яка доля її чекає, а все лиш удавала, щоби другим незадавати жалю. Губерт і Фелисіян так обожали Ангелику, що нічого не виділи і не чули. Ангелика ходила і тепер таким самим легким ходом по хаті як давнійше, а коли говорила,
