36
ЕМІЛЬ ЗОЛЯ
та довідався таких річей, що нікому в світі, хоч би навіть і своїй жінці, був би того не розповідав. Мимо того він не міг якось від разу рішитися, чи зайти до неї, чи ні, і перейшов ще раз попід крамницю. Може було ліпше відчинити двері, зайти в крамницю, розповісти так і так та зажадати позволення? Але він прецінь, як чоловік чесний, повинен був розважити, чи має право, розірвати назавсігди звязь, що лучила дитину з матірю. Він так і зробив. Не зайшов до крамниці, і ще того самого вечера вернув до Бомон.
Губертина довідалась була вже від Ґрансіра, що протокол, в справі законного опікунства вже підписано. Коли отже Ангелика кинулася витати Губерта, він же здогадався по її очах, що вона знала, чого він їздив до Парижа.
— Моя дитинко, твоя мама вже давно померла, — сказав Губерт спокійно.
З сльозами в очах стала Ангелика цілувати Губертів. Від того часу не згадувала вже про те ані одним словом. Вона уважалася вже їх донькою.
В Зелені Свята того року ходили Губерти з Ангеликою до розвалин замку Готкер, що лежить над рікою Лінель, дві милі від Бомон, і снідали там на розвалинах. На другий день з рана по сій прогульці молоде дівча спало ще як забите, коли годинник в робітні вибив вже осьму годину.
Губертина пішла отже розбудити дівчину і застукала до дверей.
— Ти ще не виспалася?… А ми вже і поснідали.
Ангелика одягнулася чим скорше, зійшла на долину і мусіла вже сама снідати. Відтак зайшла в робітню, де Губерт і його жінка бралися вже до роботи.
— А се що таке, що я так заспала! А ми ще обіцяли, що сей фелон буде до неділі готовий!
Кімната, де містилася робітня, була простора і зовсім ще така, як в давних часах; її вікна виходили на город. Два сволоки під стелею і другі бальки поперечні були не побілені і так закоптілі, що аж чорні, а черваки геть їх поточили. З побіленої стелі повідпадав був тинк і було значно кожду дошку. На однім з мурованих стовпів, що підпирали сво-
