Губерт, що як раз значив взорець на якійсь матерії, чогось аж поблід і підняв голову.
— Нещасний та й годі! — відозвався він з тиха.
— Розказують, що він мало що не вмер, — говорила Губертина дальше. — В пятнайцять днів опісля постригся він в черці. Двайцять літ він вже черцем, а тепер ще став і владикою… Але кажуть також, що він через двайцять літ ані на очі не хотів видіти свого сина, дитину, що, прийшовши на світ, принесла смерть матері. Він віддав сина до вуйка покійниці, якогось старого ігумена, та навіть і чути не хотів нічого про него, хотів таки зовсім за него позабути. Одного разу прислали йому портрет хлопятка, так от що: йому здавалося, що він видить перед собою таки саму покійну жінку; його найшли відтак лежачого на землі, без памяти, мов би хто його приголомшив… Але старість, видно, та молитви втихомирили його смуток, бо ось наш добрий панотець Корніль розказували мені вчера, що Преосвящений хоче вже взяти сина до себе.
Ангелика скінчила тимчасом свою рожу, що виглядала так гарно і свіжо, що аж здавалося, як коли-б з того сатину запахом заносило. Вона споглянула знов у вікно, через котре добувалися лучі сонця а на її очи насунулась якась задума. Вона сказала сама до себе тихеньким голосом:
— То син Преосвященого…
Губертина кінчила оповідати.
— Молодий мущина, гарний як намальований. Батько хотів, щоби він був священиком. Але старий ігумен був тому противний, бо він ще малим не мав до того́ охоти… А ще ті міліони! Кажуть, яких пятьдесять! Його мати лишила йому пять міліонів на ґрунтах в Парижі а з того наросло тепер більше може як пятьдесять міліонів. Богатий отже, як який король.
— Богатий, як король, а гарний, як намальований, — повторила Ангелика, як колиб крізь сон, не знаючи сама, що і оворить.
Вона рушила механічно рукою і здіймила з кросен ціпочку, обвиту сухозолотю і почала братися вишивати ґіпюри великої лелії. Витягнула нитку з цівочки, і причепила кінець її до берега перґаміну, що мав бути підкладкою до
