тинко, і не дістанеш приданого ані одного су. Куди тобі думати про якогось царевича? А тобі забагається віддаватися за богача?
— А колиб і віддалася?
Губертина лиш видивилася на дівчину.
— Таки й так, я би за него віддалася!… Він би мав богато грошей, то на що вже мені? Я би йому за все була вдячна то і ще більше любила би його.
Губерт аж тішився, що дівчина так мудро доказує і йому аж в голові ходило, коли слухав, як Ангелика так щебетала; він же сам літав з нею гадками аж попід самі хмари.
— Її правда, — відозвався він.
Жінка споглянула на него гнівливо з під ока, і стала поважна.
— Побачиш колись, дитинко, яка ти була дурна і пізнаєш, що то значить життя.
— Хіба-ж я життя не знаю?
— Де-ж ти мала його пізнати?… Ти ще молоденька, ще не умієш злого розпізнати, а лихий бачиш не спить а ходить по людях.
— Лихий, лихий…
Ангелика вимовляла то слово склад за складом,як коли-б хотіла його зрозуміти а в її ясних очах було видно, як в зеркалі, що і її невинність несподівалася так само нічого. Вона знала, що то лихий значить, та-ж вже тільки начиталась про него в оповіданнях. Хіба-ж лихий то не сатана? Хіба-ж вона не знала, як то лихий все на ново зривався, а його за кождий раз побивали? В бійці кидали ним об землю і били що влізлося.
— Коби ви, мамо, знали, як я з лихого сміюся… Треба його лиш побороти, а відтак вже можна жити щасливо.
Губертина зажурившись покивала лиш головою.
— Мене вже таки аж жаль бере, що ми виховали тебе от тут в отсій хатині так саму і з далека від світа. Ще колись будемо тебе мати на совісти, що не научили жити… Не вже-ж ти думаєш, що тобі прийдеться в раю жити? Що-ж ти гадаєш, що то світ?
Дівчина похилилася на свою роботу і поводила цівкою так одностайно, як і перше, а на її молоденькім личку заблисло якесь світло надії.
