висохло. Настав був вітер, що як раз добре сушив. Вони розстелювали білля таки на зарінку, прикладали кожду штуку на всіх чотирох кінцях камінням. Зарінок аж забілівся від него, здавалося, що то скрізь по нім зацвили так білі квітки.
Коли Ангелика поснідавши вибігла подивитися, чи все в порядку, то аж мало собі волосся не рвала на голові; здавалося, що вже все білля порозлітається, такий був сильний вітер, хоч на небі не було ані хмарки. Одно простирало понеслось десь світами, а рушники аж на вербу викинуло. Вона здіймила рушники, а тимчасом позад неї зірвало знов хусточки. А тут нема нікого! Не знала вже, що діяти. Взялася розстелювати простирало, а тут вітер так його рвав, що аж умучилась; простирало так шуміло і лопотіло, що аж її заглушало.
Нараз серед того вітру роздався якийсь голос.
— Може вам, пані, помогти?
— То він, а вона не мала коли і подумати, тільки було у неї роботи, та длятого і зараз відозвалася:
— Коли ваша ласка, то поможіть!… Візьміть за спід і держіть міцно!
Вони розтягнули простирало, що лопотіло як яке вітрило, і держали його міцно своїми сильними руками. Відтак розложили обоє простирало на землю і приложили його кінці камінням. Через хвилю ще постояли обоє на колінах проти себе, лиш біле як сніг простирало ділило їх від себе.
Ангелика почала знов усміхатися, але вже не злосливо, а ніби так як би хотіла йому подякувати. Він став тепер сміливійший.
— Мені на імя Фелисіян.
— А мені Ангелика.
— Я маляр, що малює на склі. Мене закликали направити он то вікно в церкві.
— А он то наша хата, там мої тато та мама, а я вишивачка.
Вітер дув так сильний, що аж дух в них запирав і розносив далеко їх слова а вони купаючись в теплім світлі сонця розказували собі про річи, про котрі вже давно знали.
— Чейже в церкві не будете вставляти нового вікна?
— А вже-ж, що ні. Направки не буде і слідно… Воно мені так само подобається, як і вам.
— Знайте, що воно мені таки дуже подобається. Які
