Ангелика не здіймаючи очей говорила дальше як би сама до себе:
— Але святу не годиться таки вишивати инакше, як лиш чистим золотом.
— Правду кажете, — відозвався Фелисіян, і я також думаю, що лиш самим золотом, а чув я, що ніхто так не удасть, як ви, бо ви мабуть знаєте всю тайну стародавнього вишивання, з котрого взірці можна ще нині приміром в закристії оглядати.
— Так, так! — відозвався Губерт з одушевленням, — то ще моя пра-прабабка вишивала в пятнайцятім століттю… Саме золото! Нема бо, паноньку, красшої роботи понад тую. Але до того треба богато часу та грошей і — правдивих артистів. Вже від двіста літ ніхто такої роботи не робить. Коли вже моя донька не хоче инакше робити, то вже можете на ню спуститися, бо в теперішніх часах могла би хіба лиш вона шось такого зробити; вірте мені, що нема такої другої, котра би мала таке око і таку руку як у неї.
Від коли ішла бесіда про золото, то Губертина слухала з всяким признанням.
— Таки в самім ділі річ неможлива зробити щось такого до двайцять днів, — додала вона переконуючо. — На то треба хіба якоїсь чарівниці.
Ангелика придивляючись святій добачила щось, що наповнило її серце невисказаною радістю: Агнія була зовсім на ню похожа. Фелисіян відрисовуючи стару статую певно про ню думав. Коли собі подумала, що вона все стоїть йому перед очима, що він все лиш її перед собою бачить, то рішилась не держати його дуже з далека від себе. Вкінці підняла головку; вона добачила, що він аж дрожить перед нею а його очі аж світяться, так просяться до неї; вона зміркувала, що вже не в силі йому опиратися. Лиш не хотіла ще признатися, що вже йому піддалася. Така невинна злоба, той природний інстинкт не виявляти від разу своїх правдивих чувств, є у всіх дівчат, хоч би і у таких, що ще нічого не знають.
— Ні, то таки річ неможлива, — сказала вона ще раз і віддала йому взірець. Я не можу підіймитися такої роботи для нікого.
На лиці Фелисіяна малювалася дійсна розпука. Він змір-
