з під роскішного золотого волосся, взяла вона тоншого шовку, як до инших частей святої. Личко вишила таке, мов би нахухане, мов той цвіт лилії. З під шовкової паволоки пробивалось золото мов та кров в жилах. А то ясне як сонце личко піднімалося до синього неба, несене двома ангелами.
Коли прийшов Фелисіян, то аж зачудувався і таки на весь голос відізвався:
— Ах як же вона на вас похожа!
Він мимохіть признав тим, що умисно зробив взірець подібним до неї. Аж тепер полапався, що сам себе зрадив і почервонівся по самі уха.
— Таки правда, доню, — відозвався Губерт приступивши близше — у неї зовсім твої гарні очи.
Губертина на то лиш усміхнулася, вона вже давно то добачила. Аж налякалася, аж щось її заболіло, коли Ангелика відозвалася на то тим несамовитим голосом з давніх часів:
— Мої гарні очі! Глузуйте собі здорові з мене!… Я знаю, що я погана!
Вона встала відтак, обтріпалася і удаючи аж до пересади обурену, холодну дівчину відозвалася:
— Слава-ж Тобі Господи, що вже раз скінчилося… Менше одного клопоту на голові!… За ту ціну я би вже другий раз не робила.
Фелисіяна якось то дивно обійшло. Отже вона лиш на гроші ласа? Як же міг він лиш на хвильку подумати, що вона так дуже одушевляється штукою. Він обманувся, її ходило лиш о зарібок, її була вже байдужа сама готова робота, а ще може більше то, що вже не буде його видіти. А він від кількох вже днів ломив собі голову, як би то що придумати, щоби можна заходити до неї. Вона його не любить і не буде любити! Йому стало так прикро, так щось схопило його за серце, що аж в очах йому потемніло.
— Чи ви самі докінчите мітру?
— Ні, мама уміють то ліпше… Я рада, що не потребую її вже і в руки взяти.
— Отже ви не любите навіть своєї власної роботи?
— Я!… Я нічого не люблю.
Губертина розсердилась на ню і приказала її мовчати, а відтак стала його просити, щоби він не зважав на ту розвезену дитину і сказала, що завтра ще в пору мітра буде
