Було вже около півночі. Місяць ще не висунувся був на небі з поза високих дерев в єпископськім городі, в кімнаті було темно. Ангелика склонила головку на подушку і не думала вже про ніщо, рада була заснути; та що-ж коли сон її очей не брався, з під замкнених повік протискалися сльози. Стала знов роздумувати, пригадала собі на фіялочки, що найшла їх була дві неділі тому назад на бальконі під вікном, коли вечером зайшла була до своєї кімнати. Що вечера знаходила відтак китичку фіялок. То певно викидав їх Фелисіян на гору з Марийського поля, бо і пригадала собі, що раз розказувала йому, що лиш фіялки мають таку силу для неї, що можуть її успокоїти а від всіх инших цвітів то її голова страшно розболює. То таки він хотів, щоби її від фіялок солодко і здорово спалося та снилося мило. Китичка, котру найшла сегодня вечером, стояла таки коло самої подушки.
От і прийшло її на гадку поставити її коло себе, вона притулила її до личка і дійсно стала трохи спокійнійша від її запаху. Наконець перестали від фіялок і сльози котитись її з очей. Вона все ще не спала а лежала лиш спокійно серед того запаху, що розходився довкола неї; вона чулася щасливою, що вже успокоїлась і лежала тихенько, а душа її літала аж попід небеса.
Нараз взяла її сильна дрож. Вибила як раз дванайцята година. Коли отворила очі, аж зачудувалася, як побачила, що ясне світло облило цілу кімнату. Місяць підіймався поволи з поза дерев а від него аж гасли зірки на блідім небі. Через вікно було видно, як світилася в білявім світлі ціла апсида катедри. То від неї відбивалося світло, що на досвітку озарило було білявим світлом цілу кімнату. Білі ті стіни та бальки, ба, і ціле те біле місце здавалося її якимсь більшим, якимсь просторнійшим, ніби крізь сон. Вона пізнавала ще ті самі старі меблі з почорнілої дубини, то була та сама шафа, та сама скриня, ті самі стільці з полискуючими берегами різьби, лиш її постіль широка та велика як у якої королевої, здавалася її своїми крутими стовпами і своїм бальдахином з рожевого катуну ще більшою. Світло місяця так обливало цілу постіль, що її здавалося, як коли-б вона уносилася десь аж під небом на ясній хмарі, котру несла громада якихсь невидимих ангелів. Через хвилинку здавалося її, що все довкола неї ходить. Відтак вже привикли її очи до того світла, її постіль стояла як і давнійше міцно на своїм місці, а вона
