Нї одним роковим сєткам так си ни радуют люде, єк риздвєним. Та ни до сєток иде радисть, шо будут сєтки, але до тої утїхи, того звичєю, єкий тогди обходи наш гуцульский нарид. Кожде, ци мале, ци велике, радує си, шо диждало видїти та побути на тих гардешистих веселих колєдничках. Ни на одний молодици та дївчєнї аж шкіра ріпає си, тріскат, так би рада, аби чім борше прийшли ти риздвєні сєтки, шоби мож з колєдничками погуляти аж до наслїдку.
Шєй пилипивка ни настане, єк вже говорє мижи собов люде, а найбирше то вже чєлїдь: А ци вере хло’ мут ходити колєдники сего року? Ба найко котрі, а хто вере коло нас ме ходити за березу?
Єк настане вже пилипивка, то тогди тоти, шо їх корти ходити в колєдники, прирєхтовуют собі: Скрипники скрипки муштруют та виломнєют си, аби добре мочі грати до колєди та до данцив, а березї аби мож уложувати за єго голосом до співанок. Тримбіташі нотуют собі в голові игри до круглєків, до плєсив, пидвиконної, умерскої, та всєляких веселих игрий, аби оден проти одного мих єк май мудрішше зайграти в тримбіту, аби єго над усї колєдницкі тримбіташі люде найлїпше фалили, шо мудро йграє. Плєсаки знов учют ци добре плєсив, аби си ни милили та виломнєют ци сами плєсати, аби то вдати, єк де тай передь ким заплєсати, аби си чєсом ни наїсти устиду по самі вуха, шо ни умів добре плєсати, тай мало або й нїчьо ни виплєсав.
Кождий колєдник, ходь би й старий був, пригадує собі співанки, аби дес чєсом и вин мих єкус співаночку заспівати, а тоти, шо мают охоту до данцив, то знов виучют ци, аби мочі єк найлїпше гуляти. Бо таких колєдників, шо лиш би си возили в колєдниках, тай мало співают, то дуже люде ни любє, бо кажут: „Єк мают бути колєдники, то най будут, то вже раз колєдники. Аби могли ци на колопнї добре загуляти, ци поспівати, ци файно поплєсати прото, аби сорому ни було. Таким колєд-
