й гарна — та московка» — можна було почути від українця-парубка. Так само й дівчата, що скрізь перебували під охороною свого парубоцтва. Лише у випадках, коли яка з них засидиться бувало й має дотого ще й «брак», траплялося, що йшла до «руського села».
Таке становище сприяло протягом століть збереженню, як національного типу Подонського слобожанина, так і цілого національного характеру краю, що різко вражає при переході етнографічної межі, наприклад, з одного берегу Дону на другий, скажемо, до слободи Ліски чи де інде. Особливо, як було вже згадано, в неділю, чи якесь свято. Переходячи Дін зі сторони села Ново-Покровського, або як його ще називано Петровського, на території якого стоїть вузлова станція Південно-Східньої залізниці Ліски, на другий берег, де розлягається велика слобода Ліски, вражає зміна одягу й мови. З царства сарафана й московської мови — входимо у квітник українських корсеток, жупанів, чуємо чисту українську мову й можемо вже спостерігати властиві українському люду звичаї, обряди.[1]
- ↑ Цікаві спостереження над народом та його побутом у цьому краї дає англійський мандрівник початку XVIII. ст. проф. Кембріджського Університету М. Едуард-Даніель Кларке.
Він проїздив частиною Воронізької губ., заселеною українським народом. В дорозі між Павловськом і Вороніжем уперше зустрівся з українцями і вражіння від цієї зустрічі подав у своїй книзі: »Part the First, Russia, Tartary and Turkey«, London, 1811.
