голодну кутю тощо. Колядки на Подоню в останніх часах залишилися головно в руках дівчат і зрідка дітей. Натомісць щедрування під Новий Рік і засівання на Новий Рік (опівночі й до ранку) це те, що залишалося незмінно ввесь час в руках дітвори й молодіжі. Так само до останніх ще часів зберіглися обряди зв'язані з голодною кутею (під Водохреща). Почасти лишалися веснянки на Зелені свята.
У всіх цих звичаях-обрядах виступала протягом століть поезія народньої творчости, що мала свої місцеві відміни й характеристичні риси, пов'язані не лише з образом, але й мовою.
Мова Подоня належить до південно-українського діялекту української мови, точніше до середнього його говору, що має свої характерні місцеві відміни. Спинимося на деяких з них. Перше, що звертає увагу в цьому місцевому говорі, це є в деяких місцях згрубіння закритих голосівок та сполучення їх подекуди з шелестівками, як напр. «в». Так у деяких місцевостях Острогожчини та Бирюченщини можна почути замісць — «віл» тверде «вил», замісць — «кінь» — «кинь» або: «квинь», «кішка» (кицька) — «квишка» тощо. В інших місцях панує м'ягкий вислів. Поруч з тим — низка локалізмів, що творять свій власний словник і вимагають спеціяльного досліду фахівця. На цьому місці хочу згадати лише деякі, як напр. — «сейдень» — що
