їнської книжки. Думки про ширення української книжки постійно його турбували.
«В українській книжці тут велика потреба — писав він з Кубані, — а тутешні книгарі, опріч «Кобзаря» та Котляревського нічого не мають».
М. Дикарів заходився коло організації продажу української книжки, а пізніш — «пропонував тутешнім «щирим» посвяткувати Шевченкові роковини роздачею «Кобзаря» бідним і улаштуванням книжної торгівлі. Мені відповіли: «Щож ми будемо самі, коли б ще хто». Після цього закупив він сам «Кобзаря» в кількох примірниках і роздав. Так само зробив і на другій рік, зібравши для того гроші у приятелів та додавши своїх. Те ж саме й третього року. А цей, третій рік, був чи не останній в його житті такому короткому, але так змістовному, так відданому ідеї українського відродження, так вщерть переповненому працею, до якої кликало його національне сумління і свідомість. С. Єфремов в «Історії українського письменства», даючи кілька рядків про Т. Зіньківського, згадує й про цю національну українську свідомість М. Дикарева такими словами:
«Разом з Грінченком, Дикаревим (Крамаренком) та інш. він (Зіньківський) ставив перед українським громадянством нові завдання свідомого українства замісць опортуністичного українофільства.
Було це наслідком вродженого українсько-
