мав відношення до них. Слава Богові, що сьогодні поволі розсекречуються документи, які багато років приховували від нас. Звичайно, у кожного своя правда, а ось істина одна. Вона – в нашого Господа Бога. Втім архіви доводять, що істину можна знайти і в них… Народ робить свої висновки, витворює свої образи. Але насправді буває зовсім інше обличчя в тієї чи іншої людини. Хтось каже, що народ не помиляється, але ж у житті може статитися так, що він все-таки може помилитися. Інколи я шкодую, що не зафіксував на фото людей, які відіграли велике значення в моєму становленні, як митця. Прикро, що у мене було лише декілька фото Роберта Рождественського. Я їх комусь віддав і ось тепер шкодую. Або згадую свої зустрічі з Леонідом Утьосовим, фото якого також у мене немає, зустрічі з Микитою Богословським. Майже немає світлин Володимира Івасюка. От якби їх робили, коли ми разом мешкали в гуртожитку десятирічки імені Лисенка тут, у Києві! Це був незабутній період. Це вже потім я про це написав у спогадах про великого Майстра, а тоді чомусь ці факти замовчувалися. Мабуть, були причини… Сьогодні практично зник епістолярний жанр. Спілкуємося SMS-ами, електронною поштою, а були ж часи, коли люди писали листи. Це ж як цікаво! Коли я купую книги про відомих людей і знаходжу там листування, я зачитуюся… Ми багато втратили, забувши про звичайне листування. Ми втратили великі архіви. Знаєте, я думаю, що можна бити себе в руди і доводити свій патріотизм, але цього, напевно, не треба робити – варто підняти архіви, роботи митця і все стає зрозуміло. Мені за свої архіви не соромно. У мене є своя життєва і творча позиція. Тому я не ховаю свої роботи. У 1937 році помер мій дід. Він не був старим і хворим. Вже потім я довідався, що в нього було інше прізвище. Коли я запитав, де він похований, мені сказали, що його могили немає. Ось так мені подавали цю версію. Потім я дізнався про інше. Але мені дуже цікаво знати правду про нього. Я до цього часу її не знаю. Знаю, що старша сестра моєї мами, моя тітка, товаришували з Тухачевським. І коли його заарештували, вони все одно продовжували підтримувати з ним зв'язки. Я можу логічно продовжити цю історію і стверджувати, що дід не просто так помер. Очевидно, вони боялися говорити, як було насправді. Потім, коли вони повернулися в Київ після війни до свого помешкання на Шота Руставелі, напроти синагоги Бродського, там мешкав уже полковник НКВД, який сказав, що він нічого не знає про колишніх мешканців квартири, що квартира належить йому. Уявіть собі: чотири сестри, моя мама і ніякого даху. Довелося роз'їхатися по всьому СРСР. Мама з сестрою Євгенією поїхала в Таращу, там познайомилася з батьком. Знаю, що дід служив у Таращанському полку. Знав 6 іноземних мов. Знав про діда стільки, скільки дозволяла знати тодішня система. А як важливо знати всю правду, як важливо черпати інформацію з архівів!
