наочність у ньому стародавніх урартських елементів незаперечена, що виясняє Л. З. Мсеріянц. Урартські назви збереглися також і у вірменській топономіці. До них стосуються назви „Ван (Біайна), Тосп (Туусна), а також низка родових імен, власних, що закінчуються на „уни“ (Ґнуни, Гшгуни, Арцруни і т. ін.) Що вірмени в області, розташованій на північ від Аракса, в горішньому водозборі Ефрату, були заходцями, а халди — тубільцями, видно також з Кіру Пайдей Ксенофонта. Отже в даному разі висновки сучасних лінґвістів схвалюються клясичними авторами, а також і стародавніми леґендами вірмен (див. Мойсей Хоренський, кн. I гл. 10, кн. II гл. 8, а також вже названу працю Л. З. Мсеріянца). Всі ці дані приводять до висновку, що початком вірменської народности у VI в. до нашої ери є індо-европейський елемент, що є основним у вірменській мові, як і вияснив славетний вірменіст Хюбшман у своїй капітальній праці „Armenische Grammatik“.
До якої ж галузі індо-европейської групи стосувався цей елемент? Відповів на це питання також Хюбшман, а саме, що основні індо-европейські елементи вірменської мови стосуються до фріго-фракійської групи. І в даному разі висновок сучасного лінґвіста знаходить підтвердження в даних клясичних авторів: про приналежність вірмен до фрігійців говорив ще Геродот (кн. VII, § 73) і Страбон, що брав свою інформацію про фрігійців у Ксенофонта, історика Мідії. Фрігійське царство проіснувало до VII в. до н. є. Його зруйнувала навала кіммерійців, що на деякий час видимо осіли у Каппадокії, яка одержала від них свою назву у вірмен — Камірк. За доби Геродота вірмен від фрігійців віддаляла лише Каппадокія, що мала територію коліна р. Галіса і була залюднена ленкосірами, що мали центр у Птерії (Богаз-Кей), яку зруйнував Крез. Надзвичайно цікаво відзначити, що вірменські традиції леґендарного Хайка, героя вірменського народу, звуть виходцем з Камірка, вірменська назва Каппадокії. Поява ж вірмен у VI в. н. е. у горішньому водозборі Ефрата та Галіса може легко відповідати їхньому перебуванню в VII в. до н. е. в коліні останнього. Отже припускати, що вірменська людність утворилася у VI в. до н. е. з двох основних елементів: фрігійського, індо-европейського, що був за активний організувальний початок, і тубільного, що асимілювався, халдського, цілком відповідає історичній дійсності і даним лінґвістів, а також знаходить повне підтвердження у даних клясичних
