На перших допитах Костомаров нічого не сказав про цю свою роботу. На прямо поставлене слідчими питання про мету записки він одповів лише, що з захопленням говорив про панславізм, як про найкращу ідею свого часу, а в додаткових зізнаннях, які він дав в одміну раніших, він вже сформульовав мету записки; він хотів показати, що розповсюджені в той час мрії не мають підстав; він хотів твір свій розділити на дві частині й в першій довести, що та патріярхальна слов’янська демократія, яку уявляли собі словянофіли на початку історії слов’янського народу, також як і давня освіченість, яку виставляли як зразок для дальших поколінь—все це—мрія й тих світлих основ („начал“), на які спиралися славянофіли, в дійсности не було. Друга частина, як казав Костомаров, мусила довести, що основу для панславізму можна було б шукати лише в історії руського народу, єдиного, який зберіг свою самобутність. Відродження слов’янства, як казав Костомаров могло б статися не по зразках західноєвропейських і не по небувалих зразках первісного слов’янства: як би всі сучасні слов’яне дійсно прагнули до втілення в життя панславистської ідеї, вони мусили б, на думку Костомарова, звернутися в першу чергу до вивчення Росії і шукати зближення з нею.
Так поясняв Костомаров уже на слідстві. В тім уривку, який тут друкується, не маємо й натяку на хід думок історика. Можливо, що й в цьому показанні його був він цілком під владою того настрою, який примусив його плутати и прикривати де-які факти. І це висування вперед „основних начал“ які лежали в основі руської держави, можна було б приписати „раб’єму язикові“, особливо в тих реченнях, які надто підкреслювали, що Костомаров в своїх думках не розходився з „благонамеренными видами правительства“, „не умалял славянством моим ни на волос любви моей к государю моєму“ — і навіть зовсім одійшов од панславізма.
„Кому изъ читающихъ людей у насъ теперь будетъ страннымъ и чуждымъ слово: панславизмъ, хотя не всѣ, слыхавшіе объ немъ, скажутъ и стараются придти въ состояніе сказать, что это такое, хотя, не всѣ толкующіе об немъ, правильно понимаютъ его умомъ и сочувствуютъ сердцемъ? Между тѣмъ, это идея въ числѣ другихъ порожденныхъ нашимъ мыслящимъ вѣкомъ, едва-ли не самая нравственная, справедливая,, богатая жизнію и полная надеждъ. Это стремленіе цѣлаго племени славянскаго выйти изъ вѣковой запоздалости, образованности человѣчества, стремленіе — каждаго изъ славянскихъ народовъ[1]) даровать собственное~развитіе при помощи другихъ родственныхъ національностей, всѣмъ вмѣстѣ братскою семьею принять живое участіе въ движущейся сферѣ образованности человѣчества, и дабы явиться передъ Судіею съ кезарытымъ въ землю талантомъ. Ничего не можетъ быть справедливѣе такой идеи, ничего, потому что подобнаго явленія исторія до сихъ поръ намъ не представляла. В духовной силѣ племена и народы возрастали политически и духовно вслѣдствіе внутренней силы и вслѣдствіе обстоятельствъ. Всмотрѣвшись въ исторію нельзя не согласиться что и Греки и Римляне и племена Романскія и Тевтонскія переходили и переходятъ эпохи своей духовной гегемоніи въ человѣчествѣ по очевидной необходимости; одаренные внутреннею силою духа и побуждаемые при томъ обстоятельствами благопріятными щ;ъ развитію, они играли блестящую роль въ исторіи сначала безсознательно, а потомъ когда уже оглядывались на себя то сознали свое значеніе, вмѣстѣ съ этимъ сознаніемъ получили понятіе о своемъ превосходствѣ передъ другими затѣма родилась и гордость—и оттого всегда съ ихъ совершенствомъ совпадалъ несправедливость къ другимъ племенамъ, противная вѣчной истинѣ христіан-
- ↑ Над цим словом надписано: „національностей“.
