— Так, пане.
— Гаразд. Яка у вас година?
— Двадцять дві хвилини на дванадцяту, — одповів Паспарту, зирнувши на свій величезний срібний годинник.
— Ваш годинник одстає.
— Вибачайте, пане, це неможлива річ.
— Він одстає на чотирі хвилини. Але однаково. Досить знати ріжницю. Так от з одинадцятьох годин двадцяти шістьох хвилин ранку другого жовтня року 1872 ви в мене на службі.
По цім слові Філеас Фогг звівся з місця взяв лівою рукою свій бриль звичним рухом, одяг на голову й мовчки, подався з кімнати.
Паспарту почув, як грюкнули за ним двері, потім двері стукнули вдруге за Джемсом Форстером — і все затихло.
Паспарту зостався сам.
— Слово чести! — промовив Паспарту, трохи опам'ятавшись після мовчазного відходу свого нового господаря. — Слово чести, я тільки й бачив таких людців, що у пані Тюссо.
Треба зауважити, що людці пані Тюссо не що инше, як воскові ляльки. У Лондоні вони набрали собі великої популярности й, справді, зроблені нею ляльки були дуже штучні й мало-мало, що не говорили.
За кілька хвилин розмови Паспарту встиг нашвидку, але уважно розглядіти свого будучого господаря. Скидався він років на сорок, був ставний й дуже вродливий. Трохи бліде обличчя мало вираз енергійний і шляхетний; на чолі не
