то вже не встигне сісти на пароплав в Нью-Йорку. Його заклад буде тоді напевне програно. Але перед думкою: „це мій обовязок“, він ні трохи не вагався.
Капитан, що командував фортом, був поблизу. Його солдати готові були боронитись, коли б індійці захтіли напасти на станцію.
— Згинуло три пасажиру, капитане, — звернувся до його містер Фогг.
— Їх убито? — спитав капитан.
— Або-ж вбито, або взято в полон. Про це треба дізнатись напевне. Чи наміряєтесь ви доганяти індійців?
— Це важка справа, — відповів капитан. — Вони можуть утікти навіть за Арканзас. Я не маю права покинути без охорони доручену мені фортецю.
— Але справа йде про життя трьох людей?
— Правда… та чи ж можу я ради трьох душ ставить на карту життя пятьох десятків.
— Не знаю чи можете, але ви повинні це зробить.
— Шановний добродію, тут ніхто не має права вчити мене, як повинен я виконувати свої обов'язки.
— Гаразд — сухо відповів містер Фогг. — Я піду один.
— Ви, — скрикнув Фікс, підійшовши до нього. — Ви хочете йти один слідом за індійцями.
— Не можу-ж я дати загинуть тому, що всіх нас визволив від погибелі. Так, я піду.
— Ні, ви не підете один, — скрикнув капитан схвильовано. — Ви маєте хоробре серце. Молодці, — звернувся він до своїх солдатів, — мені треба тридцять добровольців!
Вся рота, як один чоловік ступила вперед. Капитанові зоставалось тільки відібрать з цих хоробрих людей три десятки вояків. Старшиною
