— Ні, я не поїду — відповіла молода жінка.
Фікс чув ту розмову. Кілька хвилин перед тим, коли ще не було змоги їхати — він майже вирішив це зробити. Та тепер, коли йому лишалось тільки сісти в вагон, щось неначе не пускало його туди. Ця платформа ніби вогнем пекла йому ноги, але він не міг зійти з неї. У нього знову почалось змагання з самим собою; його душив страшений гнів на себе за свою невдачу, та він постановив таки боротись до останньої можливости.
Усі пасажири, й дуже поранені пішли на свої місця. Серед поранених був, між иншим, і полковник Проктор, в дуже поганому стані здоровля. Нарешті потяг набрав звичайного вигляду, й по свисткові машиниста вирушив, швидко сховавшись в сніговій хуртовині.
Фікс зостався.
Поминуло кілька годин. Увесь час йшов сніг і було дуже холодно. Фікс сидів на лаві нерухомо, паче він спав. Містріс Ауда, не дивлючись на холодний вітер, раз-по-раз виходила з кімнати, яку їй одведено було в двірці для відпочинку. Вона доходила до краю платформи й напружено вдивлялась в далечінь, запорошену сніговим пилом, прислухаючись до кожного найменшого згуку. Та дарма — нічого не видко було, не чуть було ніякого шамотіння. І сумною вона поверталась назад, щоб знову потім вийти, й знову ні з чим вернутись.
Настав вечір. Хоробрі вояки не повернулись. Де вони були тепер? Чи вони наздогнали індійців, чи розпочати бійку, чи може вони зблудили в снігу й згубили дорогу? Капитан фортеці дуже був збентежений тим, хоч і не виявляв цього.
Вже надійшла й ніч. Хуртовина стихла, але на дворі похолоднішало. Самий відважний погляд
