Факіри, варта й жерці, вражені великим жахом, лежали долі, боючись навіть глянути на таке диво. Лиш містер Фогг і сер Кромарті стояли на ногах. Парс схилив голову. Паспарту певне теж був так само здивований.
А воскреслий раджа ніс, немов пір'ячко, зомлілу жінку й швидко опинився там, де стояли містер Фогг і сер Кромарті.
— Тікаймо — промовив він.
То був не хто инший, як сам Паспарту, котрий, користуючись з темряви ночі, підкрався до вогню й ховаючись за димом, вихопив з самих обіймів смерти молоду жінку та щасливо проніс її серед наляканого натовпу. По хвилі вони гнали вже на слоні швидкою риссю.
Але викрики, прокльони та, нарешті, куля, що пробила капелюх містерові Фоггу, свідчили що їх хитрощі виявились. Справді, тіло старого раджі спокійнісенько лежало у вогні. Прийшовши до тями після великого переляку, жерці зрозуміли, що жертву викрадено. Вони швидко кинулись здоганяти сміливих „злочинців“ разом з вартою, яка вистрілила їм навздогін. Але слон біг швидко й мандрівці втікли від куль.
Отже-ж сміливий замір вдався: мавдрівцям пощастило визволити молоду жінку від її катів. Через годину після того Паспарту сміявся, радіючи з своєі вигадки. Сер Френсіс Кромарті стиснув йому руку, а Філеас Фогг промовив:
— Це добре!
