Сторінка:Заливчий Андрій З літ дитинства 1919.djvu/24

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана

— 20 —

лять груди й голова: я кашляю і плюю водою, а четверо знайомих облич підкидають мене на рядні. Мені так усе болить! Я не можу витримати їхнього гойдання і кричу… І всі чотирі обличчя просяяли. Мене перестали гойдати. Мати голого взяла мене на руки. Я весь трусився. Було якесь безсилля: не міг поворушитися, щоб притулитися до теплих грудей матері, а так хотілось. Очі самі заплющувались.

 А кругом мене було багато народу. Усі дивилися на мене, роспитували — як, що. Ніхто не знав, як це трапилося; ніхто не бачив, як я пірнув у воду. Всі намагалися щось згадати, але нічого не пригадували. Мати ж оповідала. Йшов Черенок з коромислом на плечі по воду; дивиться якась червона сорочка плаває по воді серед річки. Він і говорить матері:

 „Чія то сорочка“?

 А мати — ні слова та просто у річку, як була, так і кинулась.

 Вигягли мене вже неживого: роздягли, поклали на рядно та й одгойдали. І от я живий…

 Кругом товпляться люде, роспитують, посміхаються. І мати усміхається держучи мене на руках. І західне червоне сонце усміхається з за тополів.

 Мені було трохи важко, але сумно-приємно.

 Бо всі на мене звертали увагу. І люде. І мати. І сонце.