Перейти до вмісту

Сторінка:Записки Наукового товариства імени Шевченка. Том III (1894).djvu/28

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

турної суспільности. Серед первісних людий була, певно, й сильні таланти, поетичні й иньші, але не міг явитись нї готовий Софокль, нї Дант.

Серед культурної суспільности могучий талант розвиваєсь, кріпшає й творить. Він яснїйше як другі бачить і відчуває ідеали суспільности, відчуває се, що она уважає гарним, добрим й розумним. І тілько длятого поет знаходить опісля її сам відгомін у сеї суспільности, раде або й поневільне признанє й славу, навіть — коли сї ідеали лише небагато сходять ся з дїйсним житєм. Користуючись культурним добутком родимої суспільности, піддаючись также внїшним впливам, подає поет в творах щораз нові добутки своєї духової працї й веде суспільність за собою, наперед. Та при всїм тім він сам — лише син і добуток сеї суспільности: онаб єго інакше не зрозуміла й не признала. Від щасливійший або менше щасливий від співгромадян, але таки — невідрідне дитя своєї суспільности.

А як взагалї в житю тілько здоровий й повний жизненної сили орґанїзм приносить здорові й надїйні добутки, так і в житю суспільній тілько здорова й жизненна суспільність видає здорові й сильні таланти, відроджує ся все на ново. Так жиє і відроджуєсь все на ново й цїла людскість і поступає все наперед до ідеалу, а в сїм чей для неї велике успокоєнє й відрада серед трудів і терпінь болючих і хвиль безнадії.

Є в сїм успокоєнє й відрада й для нас. Здорова се суспільність, що видала таке сьвітле явище, як Маркіян. Бачить ся, що мимо всего не затративсь був у неї культурний доробок минувшини. А на розвитку думок у Маркіяна бачимо також, що суспільність наша вдержувала все й живу чутливість на впливи внїшні, від братів Словян і иньших культурних народів.




Не первий то раз за Маркіяна та за наших часів прийшло ся галицкій Руси заняти визначне місце в історичнім житю України-Руси. Проф. Яґіч з притиском вказує на се (Четыре критико-палеографические статьи, Спб. 1884), що вже між найстаршими памятниками церковно-словяньскої лїтератури визначаєсь якби осібна лїтературна школа, „κατ' ἐξοχήν кирильська“ — в супротивности до давнїйших памятників глагольских: школа ся визначаєсь самостійностю й рішучостю, она сьміло й рішучо, з ясною провідною гадкою зміняє первісний словяньский переклад письма св., заміняє давні слова новини, поправляє без запинки що вважає за потрібне поправити або змінити, а що найцїкавійше перекладає майже без виємки все, що попередно задля недостачі слів осталось ще не переложене (на пр. воздух — аер). Яґіч зове сю школу східною південно-словянською й думає, що она не ограничалась придунайскою Болгариєю, але сягала на північ від Дунаю й Сави. Всї памятники сеї