Ще змалку у Тараса Григоровича прокинула ся охота і показала ся кебета до малярства. Де і на чому було можна він виводив крейдою або вуглем свої „малюнки“.[1] Певна річ, що і в школї, найпаче у Богорського, учителї помітили за ним отсей хист, принаймнї не можна було не помітити єго, бо, як каже Тарас:
…ще в школї
Таки в учителя дяка
Гарненько вкраду пятака,
(Бо я було трохи не голе,
Таке убоге) тай куплю
Паперу аркуш і зроблю
Маленьку книжечку. Хрестами
І визерунками з квітками
Кругом листочка обведу
Тай списую „Сковороду“,
Або „Три царіе со дари“.
Що, перебуваючи в школї у Богорського, Тарас робив собі малюнки, про те сьвідчить нам Варфоломей Шевченко. Він вчив ся в того ж самого дяка, пізнїйше Тараса, і бачив у шкільного єго товариша, Тараса Гончаренка, малюнки роботи Тараса Григоровича „то були конї і москалї (салдати), мальовані на грубому сїрому папері“.[2] У Богорського Тарас Григорович спізнав ся з малярами з сусїдних сїл: Хлипнівки, Лисянки і з Тарасівки.[3] Охота до малярства була у єго не аби яка; єго тягло до малярства, ще й через те, що з заробітків малярських він гадав мати хлїб. Тим то, утїкши від Богорського, він подав ся в Лисянку до маляра-дякона, що б у єго навчити ся малярству. Дякон приняв єго, одначе Шевченко небавом запевнив ся, що дякон своїм поводженєм і звичаями мало чим відрізняєть ся від дяка Богорського. Три днї Тарас терпеливо носив воду відрами на гору з річки Тикача і ростирав на залїзному листу краску — мідянку. „На четвертий день терпіннє моє, повідає він далї в автобіографії, минуло минї і я втік в село Тарасівку до дяка-маляра, що вславив ся на цїлу околицю мальованєм великомученика Микити та Івана Воїна. До сего Апелеса вдав ся я, твердо ставши на тому, що б перетерпіти усї прикрости, які, здавало ся минї, неминуче злучені з наукою. Загарливо бажав я переняти у того дяка-маляра хоч
