„Неначе сонце засияло,
Неначе все на сьвітї стало
Моє — лани, гаї, сади…
І ми, жартуючи, погнали
Чужі ягнята до води.“[1]
Першого кохання, як і перших гірких слїз, видавлених першою кривдою, до віку людина не забуває. Не забував нїколи і Тарас своєї Оксани. Героїню лїпшої своєї поеми „Гайдамаки“, Шевченко назвав Оксаною.
Відома річ, що письменники, найпаче поети, лїпшим і більш їм симпатичним героям своїх творів дають наймення тих живих людей, які найбільш подобали ся їм і які в серци письменника лишили більш за інчих вражіння.
Минуло 25 лїт, вже на засланню, в пустинї біля Каспія Тарас Григорович знов згадує про Оксану кажучи:
„А я так мало, не богато
Благав у Бога: — тілько хату,
Одну хатиночку в гаю,
Да дві тополї коло неї
Та безталанную мою,
Мою Оксаночку, щоб з нею
У двох дивити ся з гори
На Днїпр широкий, на яри…
А потім би з гори зійшли,
Гуляли б, поки не смеркає…
Ми б подивились, помолились
І розмовляючи пішли б
Вечеряти в свою хатину.“[2]
Минув знов довгий час; лїт через десять після написання наведеного вірша Тарас Григорович, визволений з неволї, приїхав до рідного села і образ Оксани воскрес перед ним! — „Чи жива ота Оксаночка, ота маленька, кучерява, що з нами грала ся колись“, спитав він у брата.
|
„…Помандрувала |
