тика князїв, дуже мала участь громади в справах громадсько-полїтичних — все то були дуже шкідливі аномалїї; до того й економічні відносини, підперті устроєм державним, те-ж були, здаєть ся, далеко не нормальні. Устрій громадсько-полїтичний вимагає конечне реформ — глибоких, радикальних; інакше сили народні мали-б гинути марно в дрібязковій колотнечі, громада — скнїти в апатиї; народнє життє мало-б іти на реґрес.
Хто єго знає, як би вийшли українсько-руські землї з сего становища, як би в історию не вступив новий фактор, нова сила — татарська, що глибоко сколихнула всї громадські відносини. Скористувавшись з неї, де-які українські землї знищили попереднїй державний устрій, всї приводи й ознаки державної концентрациї й зостали ся при самих дрібних, початкових місцевих громадах. Таким чином знищено двоїстість устрою, громада знову стала правити всїм громадсько-полїтичним життєм (бо зверхність татарська, як дуже поверхова, навряд чи уважала ся за елємент громадсько-полїтичного устрою по тих громадах) — але разом з тих відбігли вигод державної концентрациї.
Звичайно, се була не найлучча, не найпряміща стежка громадсько-полїтичного проґресу. Далеко більше користним було-б поступове реформованнє, кроком за кроком, тогочасного устрою, що помалу полїпшало б громадсько-полїтичні відносини й навертало їх до нормального становища. Але для такого поступовання треба було далеко більшого полїтичного виховання, осьвіти, анї-ж яке було; все те було не до снаги тогочасшій громадї. І вона знищила зовсїм, чого не вміла реформувати, як те й потім нераз з нею траплялось. Чи вона тим більше виграла, чи програла — за се не беремо ся гадати.
М. Сергієнко.
