чувала і оздобляла польске, а ще більше московське письменство. В сему разі досить згадати Гнїдича, Бантпш-Каменського, Гоголя[1] і інч.
Натуральна річ, що такі лиходїйні обставини не могли сприяти розвитку українсько-руського письменства. Кому єго треба було? Інтелїґенцию годовало письменство польске як московске. Духовенству навіть забороняли в духовних школах учити рідну мову. Митрополїта Самійло Мисловський велїв руську мову учити „по граматикѣ Господина Ломоносова“. Нарештї народна маса була голодна і темна: книжка хоч би й була так не про неї!
Письменство в загалї є така чутка квітка, що про свій зріст і розцьвіт вимагає, яко мога, більше волї житя, волї духу і сьвіту та ще сьвіту; а у нас на Українї-Руси, починаючи з XVIII. віку, всего отсего браковало. Україна походила на темний льох, куди ледві в маленьку щилинку пробиваєть ся інколи сьвіт і соняшний промінь.
Отже в сему лиху українське слово по неволї мусїло занїмити, але воно не вмерло, а тілько чевріло і ждало свого месиї, — не ченця-схоластика, не пана-крепака, а рідного сина народу. Предтечею сего месиї явив ся дяконенко Іван Котляревський в Полтаві. На голос його обізвали ся Боровиковський Левко, Гулак-Артемовський Петро, Квітка Григорій, Бодянський Осип і інчі. Твори їх писані национально народною мовою. Україна, найпаче на лївому боцї Днїпра, повитала прихильно, хоча й не так широко, як би треба; та і взагалї твори українсько-руських письменників до Шевченка не вельми розворушили Україну, повиту темнотою і здеморалїзовану крепацтвом. Письменники того часу не підняли українського письменства на ту висшину, з якої б воно потужною, сьвіжою цївкою животворною, будило-б людей, плодило людську думку, заводячи її до житя практичного. Причиною тому було — перше те, що велика більшість української інтелїґенциї покоштовала вже асимиляциї, а маса була темна і убога, до неї книжка майже не доходила; коли на яку сотню людей і трапляла ся одна письменна людина, так книжка була вельми дорогою, щоб, її спроможно було купити. Другою причиною тому, що твори українських письменників до Шевченка не мали великого впливу серед інтелїґенциї більш осьвіченої, було те, що творам тим, при всіх їх достоїнствах, браковало дечого: були вони мало ідейні, як з погляду национального, так і з погляду загально поступового. Письменники наші майже зовсїм не займали головнїйших нужд і пекучих потреб осьвітних
- ↑ Великоруский критик Григорєв („Время“ 1861 , Апрѣль) справедливо сказав, що „Гоголь поставилъ себя въ ложное положеніе — быть по этомъ совершенно чуждаго ему великорусскаго быта“. За нашого часу ми з невеликою одміною повинні теж саме промовити про дд. В. Короленка, Потапенка і інчих українцїв.
