Сторінка:Записки Наукового товариства імени Шевченка. Том XIII (1896).djvu/100

Матеріал з Вікіджерел
Сталася проблема з вичиткою цієї сторінки

вимовно тяжке горе, усї ріжні недуги мої, усе приниженнє минули, нїби не чипаючи мене. Найменшого слїду вони не лишили. Кажуть, що досьвід єсть найлучший наш учитель. Але гидкий досьвід пройшов повз мене невидимкою. Минї здаєть ся, що я і нинї (після заслання) точнїсенько такий самий, яким був і десять лїт назад. В мойому образї внутрішньому не перемінила ся нї єдина риса. Чи добре се?… Добре. І я з глибини душі моєї дякую Богови за те, що він не дав отому страшному досьвіду зачепити своїми залїзними пазурами моїх думок, поглядів і віровань, ясних, наче у дитини. Де що вияснило ся, покруглїйшало, набрало ся більш природного розміру і вигляду, але все те є добутком старого Сатурна, що летить незупинно, а не добутком гіркого досьвіду“.[1]

Квітень р. 1896 в Алупцї (в Криму).


  1. Записки стор. 21.