В четвер 23 березїля р. 1858 о годинї 8 у вечері тихо по зелїзницї з Москви підходив до вокзалу в Петербурзї почтовий поїзд. Важко паровав і сопів паровик, нарешті засвистів і став біля перону. З ваґону III класи вийшов сивобородий чоловік в кожусї, в українській шапцї. Великі, густі, сиві вуси і вся твар того приїзжого давали знати, що то Українець. На тварі його, охмареній журбою пережитого лиха, як і в погляді ясних очей блакітно-сїрих не можна було не помітити і слїдів страждання і душевної утоми і проміння сподїваного чогось радісного…
То був Тарас Шевченко.
Ще-б два місяцї і було-б рівно одинадцять років з того часу, як він зневолено покинув столицю; минуло б 11 лїт з того часу, як на отсему самому вокзалї його під вартою посадовили на поїзд яко невольника військового уряду і фельд'єґер помчав його в Азию, в неволю, на засланнє. Тепер, майже по 11 роках тяжкого житя-сону в „смердячій казармі“ його визволено; йому вернули нїби-то волю (бо все таки на половину та воля була спаралїзована доглядом полїциї), але не вернули йому, тай нїхто в сьвітї не спроможен був вернути, того найкращого добра його, яке проковтнула неволя: його лїт і здоровя. Природа, як се ми відаємо добре, надїлила Шевченка добрім, міцним здоровєм. Уважаючи на ту міць,
