що не забувають“, промовив він. Лїкарі пішли; недужий мовив до друзяків, що були біля його: „Чи не засну я, візьміть огонь“.
Сьвітло приняли; але за пять хвилин він озвався: „Хто там!“ Коли прийшли на його голос, він прохав завернути лїкаря Бари і мовив до його: „Знов параксизм у мене починаєть ся; чи не можна його спинити?“ Поклали йому горчишники на руки.
В половинї одинадцятої години ночи прийшли Лазаревський і другий приятель. Недужий сидїв на ліжку, сьвітла не було. Знати було, що йому незвичайно трудно.
Лазаревський спитав: чи не перешкаджають вони йому?
„Справдї так, минї хочеть ся говорити, а говорити трудно“.
Лишили його самого. На нїч біля недужого зістав ся слуга Лазаревського. Майже цїлу ніч Тарас Григорович не спроможен був лягти, усе сидїв на ліжку, біль не давав йому лягти. Він то сьвітив сьвічку, то гасив її, але не обзивав ся і нїкого не кликав до себе. Так минула ота тяжка ніч остання.
Ранком о годинї 5-ій Тарас Григорович покликав слугу і прохав дати йому чаю з молоком, випив і мовив до слуги:
„Прибери-ж ти тут, а я піду в низ!“ і пішов сходами в свою майстерню, не сподїваючись, що там жде його не ублаганна смерть…
Прийшовши в майстерню наш великий страдальник охнув і упав… В половинї години шостої великого сьвіточа України на віки на сїм сьвітї нестало… Заплакана Мати-Україна осиротїла…
Лишив ся тільки труп того, хто зробив своє велике дїло, хто не зазнав щастя живим і кого ждало иньше щастє вже по смерти, тяжко зароблене щастє, безсмертна слава во віки і віки…
Прожив Шевченко день в день сорок сїм років…
