„Блукав я по сьвіту чимало,
Носив і свиту і жупан:
На що вже лихо за Уралом
Отим Киргизам: от же й там
Їй же Богу лучче жити
Нїж нам на Вкраїнї…
Якось недавно довелось
Минї заїхать на Вкраїну
І я, заплакавши, назад
Поїхав знову на чужину.
Т. Шевченко.
За увесь час свого тяжкого перебування на засланню Шевченко нїколи не покидав заповітної своєї думки, загарливої своєї жадоби вернути ся на Україну. Бачили ми, що більш за все нудила йому дух, ссала йому серце журлива гадка: що він може вмерти на чужинї, що поховають його не на Українї!
„Холоне серце, як згадаю,
„Що не в Українї поховають!…“
Такою думкою журив ся наш Кобзарь, з самого початку і до кінця свого заслання. І скоро прийшла до його звістка, що „цар звелїв розбивати його кайдани“, першою думкою і заходами його було: з Новопетровського рушити на Чорноморщину, а звідтїль через Крим на Україну[1].
