відальним за його політику. При сучасному-ж політичному напрямку Кубані, мені, ставши на чолі кубанської армії, залишалося-б одно — наказати: „чотами ліворуч навкруги“ і розігнати Законодавчу Раду“ (ст. 168).
І це казала людина, що за три місяці перед цим доводила ґен. Романовському: „Як-що ви вважаєте необхідним залишити за Донщиною право мати свою армію, то й Кубанщина і Терщина повинні мати це право. В протилежному випадку ви не обберетеся докорів у пристрасності та несправедливості і дасте привід до справедливого незадоволення“ (ст. 118), а пізніше провал питання про створення кубанської армії буде витикати Деникінові, як скою заслугу в боротьбі з кубанськими самостійниками“ (ст. 182).
Взагалі послідовність не була властивістю Врангеля. Захопивши, наприклад, Царицинський район, він телєґрафує ґен. Лукомському: „Район широко мусить бути використаний в харчовому відношенню. Дані сили і засоби кавказької армії замалі, щоби в повній мірі використати багатство району. Необхідно негайно зформувати інтендантську округу і прийомну комісію, які взяли б на себе експлоатацію района і запасання для всіх армій“ (Денікия, т. V ст. 113), і в той-же час засипає Кубань вимогами хліба, провіянту, загрожуючи, що війська повернуть в тил проти тих, хто примушує їх голодувати (ст. 183), жаліється Деникінові і т. д., і т. д. Але жалоби його на Кубань були цілком безпідставні. Не зважаючи на наявно невідповідні дійсним потребам вимоги (наприклад, Вранґель, армія котрого взагалі ніколи не перевищувала 20–25 тисяч душ, вимагав на липень 1919 р. провіянту на 80 тисяч, а на серпень на 110 тисяч — тоді як раз саме, коли нарікав на страшний некомплект в частинах), Кубань все, що треба, в армію посилала, та не її вина, що завдяки пануванню скрізь на залізницях добровольчої армії, цілі маршрутні потяги зі збіжжям без вісти щезали десь за Тихоріцькою.
Розходячися багато де в чому з Деникіним, особливо в питанняк стратеґії (між иншим Вранґель вважався і вважається, в протилежність антантофілові Деникіну, ґерманофілом. Перша частина „записок“ такої опінії до певної міри не виправдує. В ній він виступає скорше анґлофілом, і, може, як раз в цьому, в його звязках з Анґлією, і полягає почасти розгадка тих відносин, що під кінець утворилися між ним та Деникіним), він в основному цілком поділяв погляди останнього що-до Кубані. Останню, на думку їх обох, треба було приборкати за всяку ціну, ніби для того, щоби завести там лад, без якого були неможливі дальші успіхи добровольчої армії[1].
- ↑ Цікаво, що бралися завести лад на Кубані люде, котрі не могли дати самі собі ради з отим ладом. Сам-же Вранґель дає таку убивчу характеристику ладу на теренах добровольчої армії: „В краю бракувало мінімального ладу. Слаба влада не вміла примусити слухатися себе. Добір адміністрації на місцях був цілком незадовольняючий. Сваволя й зложивання служачих Державної варти („Государственной стражи“), числених орґанів контр-розвідки і карного розшуку стали звичайним явищем. Числені, часом суперечні, накази головнокомандуючого не розвязали хоч скільки-небудь задовольняюче складного, порушеного розрухами, питання землекористування. І тут, в земельному питанні, як і в инших, не було ясного реального пляну Уряду. Не зважаючи на те, що
