жах грабунків насильства і сваволі. Наслідок — розпад фронта і повстання в тилу“ (ст. 259).
Все це так, все це дійсно спричинилося до певної міри до неуспіху добровольчої армії. Але не це головне. Вранґель, як і инші росіяне, не розуміє, що згубили добровольчу армію головним чином антаґонізми національного державного та соціяльного характеру. Не можна було силами і засобами українського народу відбудовувати єдину неділиму Росію, існування якої в корні суперечило інтересам цього народу — і національним, і державним; як не можна було, спіраючися на село, що виграло від революції в земельному відношенню, переводити реставрацію дореволюційних аґрарних відносин. Та чи сяк, чи так, а на головному фронті від Дніпра і до Донщини, на початку грудня було всього лише 3,600 багнетів і 4,700 шабель при майже цілковитій відсутності артилєрії, та й то в такому стані, що Вранґель мусів сказати: „армії, як бойової сили, — нема“ (ст. 260), і 11.XII в листі до Деникіна висунути питання про необхідність „зробити угоду з союзниками про вивіз армії, у випадкові необхідности, за кордон“ (ст. 264).
В цьому-ж листі він писав, що треба „негайно проголосити „сполох“ на Дону, Кубані І Тереці, поклавши на популярних ґенералів відповідних військ керування збором поповнення“, і посилає до Деникіна ґен. Науменка (про що, між иншим, в своїх „записках“ не згадує) довести доцільність доручення йому, Вранґелеві, формувати козацьку кінноту, яка разом з кіннотою добровольчої армії обернулася-б в кінну армію на чолі з ним. (Деникін, т. V, ст. 263).
Деникін, ніби вважаючи, що зроблено Вранґелем насильство над Кубанською Радою — це якась дурниця, погоджується. І той самовпевнено, як-би й нічого не було, їде на Кубань. Та їхав він сюди не тільки для того, як оповідає в своїх споминах, щоби формувати козацьку кінноту. Він сподівався знайти тут підпертя свойому планові скинути Деникіна, і самому заступити його, спираючися на козацтво (Деникін, т. V, ст. 288–290), але помилився. Ті, кому він цей план розкрив, не тільки не підтримали його, а навпаки, поспішили попередити Деникіна (Терський отаман ґен. Вдовенко). Не довелося йому стати й на чолі козацької кінноти. Листопадові події так скомпромітували його в очах усього кубанського населення, що навіть проводирі русофілів-лінейців, що стояли тоді у влади, вважали неможливим, щоби він командував кубанськими частинами й просили Науменка „дати йому дружню пораду відмовитися від покладеної на нього Деникіним місії“, (Д. Скобцов, „Драма Кубані“. Голос минувшого на чужой сторонѣ, № 1, ст. 262).
Хоч Вранґель про це й мовчить, але, очевидно, Науменко, котрий і в цій справі був правою його рукою, цю пораду дав, бо через де-кілька день він, у супроводі ґен. Шатілова, прибув до Голови Кубанського Уряду Сушкова та голови Ради Скобцова і заявив їм, що від доручення Деникіна відмовляється. Все-ж-таки йому не хтілося поставити хреста над Кубанню, і він запропонував був Сушкову і Скобцову використати його штаб при формуванні кубанських частин. Але ті і від цього ухилилися, відповівши, що це справа військових спеціялістів, котрих вони призначають з природних кубанців.
