Раптом увійшла паніматка — біла як крейда, сіла і ледви спромоглася вимовити: — „большевики“; прислухалися — дійсно кулемет — бій у самому селі…
Спочатку було зовсім погано… Врятував метод — ніколи не розташовуватися в одному селі. Коли стався сполох в нашому селі, то 3-ій Кінний полк встиг стати в поготівлю. Я з командиром Немирівського куріня і конвоєм почали охоплювати большевиків з-ліва, а 3-ій Кінний полк тимчасом, під командою полковника Вишневського, славно розвернувся з правого боку від большевиків і по висотах; незабаром ми примусили большевиків тікати в повному розумінню цього слова, скидаючи навіть для швидкости руху нові кожушки Добровольчої армії. Таким чином ці кожушки, порівнюючи за короткий час, перейшли вже в треті руки — від добровольців до большевиків, а звідти до нас.
Цей епізод з большевиками нас підбадьорив, тим більш, що 3-му Кінному полкові пощастило вивезти відбитий у добровольців обоз, а він був чималий і досить коштовний; річі були переважно анґлійських фірм.
А в той-же самий час добровольці використовували наш обоз!
Зустріч з отаманом Гулим-Гуленком сталася незабаром і майже випадково.
Здається, на перший (25 січня) день маршу в напрямку залічничої станції Знаменка наша кінна бриґада о півдня підходила до великого села Володимировки (22 верстов на північний захід від Єлизавета), де думала стати на довший спочинок, коли від передньої розвідки було отримано звістку, що в селі перебувають Гулівці.
Однак здивування наше ще збільшилося, коли в першій частині села на варті ми побачили здорових, дужих, одягнутих у військову уніформу вояків, у яких на грудях були великі чорні бинди; — це були Махнівці, які, як вони самі казали, були в союзі з Гулівцями.
Ця зустріч з отаманом Гулим через свою несподіваність стала ще більш любою та сердечною. Отаман Гулий, через своїх аґентів, — знав про наш рух і сам шукав з нами злуки; ця злука двох національних сил — одних, що являлися войовниками на місці, і других — нас з реґулярної армії, відбилася на обох сторонах дуже добре; хата, де відбулася ця зустріч, нагадувала шумливий вулик — тут все гуло від розмов та вигуків, бо зустрілись старі товариші по зброї, по сучасній боротьбі, а навіть знайшлися й рідні.
Вражіння від орґанізованости Гулівців було надзвичайне; партизани мали бравий козацький вигляд: в доброму військовому убранні зо всіма національними відзнаками — шликами, стрічками і т. и. Озброєнню партизанів теж можна було позаздрити, бо воно було першорядне. Сміливо можна сказати, що це була справжня „Національна Ґвардія“.
