встання, — через повищі причини був упущений. Наприкінці вересня вислано було на Україну відділ, складений зі старшин та підстаршин, з певними завданнями. З цим відділом було виряжено й сотника Заярного, як організатора повстанців і взагалі, як довірену особу генерала Тютюнника.
Другої ночі після переходу відділу сотник Заярний далі не пішов, мотивуючи це каліцтвом ноги, і залишився на місці.
Після того до відділу він уже більше не зявлявся, але далі тримав стислий звязок зі штабом, повідомляючи його про операції відділу — за вказівками Чека.
І скільки було при штабі працівників, які не раз ходили на Україну з важливими завданнями, виконували їх бездоганно й успішно, а потім попадали до Чека через роботу Заярних та Нестеренків, що терлися при штабі й непомітно робили свою юдину роботу!
Повстанчий відділ під командою генерал-хорунжого Василя Нельговського перейшов кордон вночі з 19 на 20 вересня в районі містечка Корця.
Склад відділу — 30 вояків (16 старшин і 14 підстаршин).
Відділ мав навязати стосунки з повстанчими організаціями, якщо буде потрібно, реорганізувати їх, консолідувати їхню працю, а головне провадити агітаційну підготовчу працю поміж селянством до загального повстання.
Районом діяльности відділу були повіти: Звягельський, Житомирський, Радомиський, Мозирський та Овруцький.
Праця відділу вимагала стислої конслірації.
Але першої ж ночі по переході через кордон відділ мусів виявити своє існування — мусів зняти двох вартових московської кордонної охорони, а ранком, підчас переходу відділу через річку Случ, місцеві селяни одразу ж пізнали, що це повстанчий відділ. Перші чотири доби відділові доводилося продвигатися тільки вночі. Села, де розміщено було московсько-большевицькі частини, доводилося обминати; часто доводилося стрічатися з обозами червоних, але в таких випадках відділ, даючи дорогу обозам, мовчки проходив далі.
По чотиридобовому маршу відділ прийшов у район містечка Емільчина, Звягельського повіту, де мав відпочити. Не зважаючи на цілковиту відсутність харчів та на фізичне виснаження, дух відділу був бадьорий. Кожний вояк радів, що знову опинився на батьківщині зі зброєю в руках і що має змогу помститися над віковічним ворогом української державности — над москалем. І вояк прагнув до цієї помсти, навіть коли б йому довелося приняти мученицьку смерть, але на улюбленій батьківщині та в імя найсвятішої ідеї українського народу — своєї незалежности.
Другого дня перебування в лісі до відділу прийшли селяни та селянки й принесли харчів.
