Сторінка:За Державність. Матеріали до Історії Війська Українського. Збірник 3. 1932.pdf/180

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

не мали змоги відповісти на це таким же вогнем, бо кулемета ми зовсім не мали, а з одними рушницями не могли зарадити з переважним ворогом. Ми залягли під хатами і влучним вогнем стримували москалів від наступу, гадаючи, що полковник Ступницький допоможе нам з другого боку.

Біля пів на девяту – пів на десяту годину стріли з півночі, звідки наступала ціла група, затихли. Полковнак Ступницький та сотник Хмара не давали про себе жадного знаку. Біля 10 години москалі показалися ще й праворуч від мене. Триматися далі я не міг, бо москалі мали змогу оточити мене й захопити до полону. Я наказав відходити ліворуч — москалі нас заатакували; вирушив праворуч — ще гірше. Побачивши, що нас уже майже оточили, ми через двори, сади та городи почали вже не відходити, а втікати, стрибаючи через тини та прямуючи до полудневої околиці Коростеня, де залишився полковник Ступницький, але полковника Ступницького вже там не було.

Стріли з півночі зовсім затихли: або наші частини відійшли, або заняли Коростень. Я вирішив зачекати деякий час, а тим часом упорядкувати своїх людей.

За помішника мені був, увесь час не відходячи від мене ні на крок, сотник Маркевич.

За якусь півгодину ми побачили московські розстрільни, що посувалися на нас. Я розсипав своїх людей у розстрільну й наказав відходити. Одійшли з три з половиною верстви й залягли в снігу. Гадаючи, що наші частини, які наступали з півночі, заняли Коростень; що сотник Хмара зі сходу, а полковник Ступницький в іншому місці відрізали відхід москалям; і що вони на моєму участкові хотять прорватися, — я, щоб ударемнити ці ворожі заміри й узяти ініціятиву до своїх рук, повів наступ на москалів. На початку нашого наступу москалі відступали до міста, а через 20–30 хвилин, зміцнені свіжими частинами, при 6 кулеметах, повели сильну атаку проти нас. Не маючи змоги далі триматися перед значно переважними силами ворога й принявши під увагу, що частина з моїх людей вже не мала набоїв, а інші тільки від 2 до 5; що у москалів аж 6 кулеметів, а в нас жадного, — я наказав відступати. Відійшовши за 2–3 верстви, я передав командування сотникові Маркевичеві, а сам сів на коня й поїхав на північ, гадаючи знайти там наші частини з генералом Тютюнником.

Підїжджаючи до залізниці (Коростень–Ігнатпіль), я побачив на залізничному насипі лави людей. Гадаючи, що це наші частини, я підїхав на два-три кроки до них. Яке ж було моє здивовання, коли я розгледів, що військо в лавах — це червоноармійці. Повертатися було нікуди. Я дав остроги коневі й, проскочивши московські лави, погнав чвалом. Тисячі ворожих куль наздоганяли мене. Проскакавши так 2–3 верстви, я побачив перед собою частини, що поволі посувалися на захід. Не було жадного сумніву, що це відходили наші частини. Я підїхав до генерала Тютюнника й почав рапортувати. До нас підїхав начальник штабу полковник Отмарштайн.