Але колона вже село опустила, залишаючи на площі біля церкви забитого московського червоноармійця й відозви для селян. Посеред села спіткали підполковника Палія з кількома кіннотчиками (чекав на нас), який і наказав нам розміститися в поблизьких хатах.
Як видно, москалі, що стояли в Деражні, занепокоїлися й надіслали наздогін нам кінноту, яка й прибула в силі 20–30 шабель до Шляхових Коричинець, але, зіткнувшися з нами, змушена була відступити. Переслідували ми її аж за село, а потім самі розмістилися по хатах вже на протилежному кінці села, біля залізниці, щоби мати забезпечену дорогу до головної колони. Підполковник Палій, передбачаючи, що москалі знову ж пробуватимуть наскочити на нас, не хтів допустити, щоб вони дійшли до наших головних сил, а щоб зударилися лише з нами. Біля 2 години стали ми на відпочинок. Тим часом добра сотня московської кінноти знову вскочила до села і навіть на ту вулицю, де ми стояли. Тільки велика відвага та притомність вартового врятувала нас. Побачивши силу ворожої кінноти, яка несподівано зявилася на вулиці, він вибіг їй назустріч і відкрив вогонь просто проти неї, ранивши одного; решта повернула назад, а тим часом ми зібралися й вигнали москалів до середини села. Далі — ані вони нас, ані ми їх погнати не мали змоги, і ми розпочали правильний вогневий бій, а потім дістали від підполковника Палія наказ негайно податися до колони через Стару Гуту до Нового Майдана. Колона мала рушити негайно на Згарок, а я, забравши решту кінноти, яка була при колоні, мав іти попереду, яко передовий розїзд. До Нового Майдана прибув біля 15-ої години. Відділ відпочивав, скрізь варили обід, якого не довелося їсти, бо за 15 хвилин колона була вже в дорозі, а я, маючи при собі Березницького й іще 8 кіннотчиків, поспішив на Згарок. Ристю вїхали ми з боку греблі на головну вулицю села й, затримавшися біля групи селян, одеревяніли. Впрост на нас із середини села їхало кроком біля 10–15 кіннотчиків, на кожному подвірі стояли коні й тачанка з кулеметами. Не знаючи, що робити, я глянув на Березницького. Він, стоячи біля мене, спокійно шепнув: „Удаваймо, що ми квартирєри від 2 червоного полку — то 6 чи 8 полк“. Цей справжній партизан не розгубився, а як він угадав, який то полк, — я й досі не знаю (був то 8-й полк). Негайно ж звернувся я до селян, запитуючи їх по-московському, чи є вільні хати в селі, чи багато тут „наших“, чи вистарчило б і нам місця і чи є тут недалеко яке село, а Березницький тим часом мигами заспокоював решту наших, хоч, здається, все це були досвідчені партизани, які призвичаїлися вже удавати себе за москалів. Селяни відповіли нам, що в них стоїть цілісінький полк, аж 200 кіннотчиків, що тому місця для нас немає, а що недалеко є село, де нема нікого. Тим часом москалі до нас не доїхали, затримали коні й поставили їх біля паркану, а самі, не звертаючи на нас уваги, пішли по хатах. Це нас остаточно осмілило, тихим кроком ми повернули назад і, лише виїхавши поза село, погнали коні. Очевидним було, що нас не пізнали.
