й незалежної Української держави в формі Української Трудової Монархії“.
І тоді то тільки „реститувалися за Павлом Скоропадським його права до гетьманства, бо він же сам цих прав у році 1918 вирікся“, — пише автор комунікату.
Отже „реституований“ гетьман Павло Скоропадський повинен був персоніфікувати ідею й силою свого авторитету охороняти чистоту ідеї та єдности організації і, яко „персоніфікаційний символ і репрезентант невибираного й дідічного гетьманства“, повинен був уже терпляче чекати, аж поки не буде збудовано „Українську Трудову Монархію“ й по поверненні до Києва не буде йому там зложено „всенародню присягу“. Увесь же провід гетьманського руху зосереджувався в руках Голови Ради Присяжних із диктаторською владою.
Тобто ідея фашизму: поруч із „монархом“ стоїть „вождь“.
Але через ті або інші причини, „єдність організації“ захиталася, почалися тертя поміж „монархом“ і „вождем“. „Монарх хотів зробити coup d'état, щоби захопити повноту влади до своїх рук, але „вождь“ упередив його, й 18 вересня 1930 року розпустив Раду Присяжних У. С. Х. Д., розвязав Український Союз Хліборобів-Державників і оголосив urbi et orbi, що віднині є один гетьманський рух під персональним проводом п. Павла Скоропадського“, і є другий „гетьманський рух, ідея якого зформульована в заприсяженні, рух, який віднині свого кандидата на український гетьманський престол не має та, доки ми не будемо в українській столиці, не буде мати“.
Отже, на жаль, і по прочитанні наведеного комуніката, цілком є незрозуміло, на якій підставі історик, шановний пан професор Дмитро Дорошенко, у своїй передмові титулує п. Павла Скоропадського, як „ясновельможного пана гетьмана“?
